Павло Загребельний - Диво

До ранку вже не заснув, снідати пішов без жодного бажання, мав твердий намір одразу після сніданку викликати таксі і їхати на аеродром діставати там квиток і летіти, летіти.

Всі заспали після вчорашнього випадку в «Ореанді», на сніданок запізнювалися, і Отава подумав, що так воно й краще. Художниці теж не було. Отава поколупався виделкою в якійсь там потраві, надпив трохи чаю і вийшов з їдальні. Йому назустріч по сходах піднімалася Тая. Крізь розстебнуте біле пальтечко виривалося назовні яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жінку у всьому – в кожному порусі, в кожному вигині тіла, в кожному зблиску очей. Він став, і в нього в грудях прокотилося коротке схлипування з нічного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на молоду жінку, яка впевнено долала сходи своїми високими ногами, обтягненими модними взористими панчохами.

– Ви вже поснідали? Так рано? – сказала вона досить буденним, як йому видалося, голосом. Отаві враз захотілося, щоб вона повторила вчорашнє запрошення подивитися її етюди, запросила його відразу після сніданку, щоб він потім зміг ще викликати собі таксі й устигнути на аеродром до відльоту рейсового літака на Київ. Вона вміла читати його думки і настрої, тож повинна була й тепер…

Але Таїса сказала зовсім інше:

– А я, бачите, причепурилася. Іду в кіно. Сьогодні показують «Дорогу» Фелліні. Бачили?

Він повинен був сказати, що не бачив, і відразу ж напроситися разом з нею, але образа на Таю за те, що не захотіла вгадати його бажання, примусила бовкнути неправду.

– Бачив. Нічого спеціального.

– Тоді, – вона стала східцем вище за Отаву і, мружачись, розглядала його, – тоді ви підете і подивитеся ще раз.

– Навіщо?

– А щоб не казати про цей фільм таких дурниць.

– Можу я мати свою думку? І взагалі… – Він не витримав і сказав майже благально: – Могли б ви не піти на цього Фелліні?

– Дозвольте поцікавитися – чому?

– Ну, підете іншим разом. А сьогодні… Я б дуже хотів поглянути на ваші етюди.

– На мої етюди? – Тая трохи повагалася. – Ну, гаразд. Але це можна й згодом.

– Ні, я хотів…

– Ага, вам хотілося зараз же. Може, мені й не снідати?

– Та ні, поснідайте.

– Ви дозволяєте? Що ж… Я подумаю під час сніданку, чи мені йти на Фелліні, чи показувати вам ці… етюди.

– Боюся, що ви мене можете не застати, – ображено промовив Отава.

– Ага, вирішили їхати додому? І то негайно? Ну, гаразд. Я вип’ю чаю, а потім покажу етюди. Слаба жінка. Нічого не вдієш.

Вона війнула перед очима в Отави своїм яскравим платтям і пішла до їдальні.

А Отава стояв на сходах і знетямлено посміхався усім знайомим, що прямували на сніданок. Що він наробив? Що накоїв? І два слова, мов муха об шибку, билися йому в голові: «Славнозвісний… горезвісний…»

Пройшли лікар та інженер, винувато привіталися з Отавою. Потім унизу на сходах з’явилася квадратова постать поета. Цікаво, що скаже цей… Поет наблизився, знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув:

– Пробач, старий. Нічого не пам’ятаю.

Отава відвернувся. Ніхто нічого не пам’ятає. А він що – запам’ятовуючий пристрій? Кібернетична машина «Дніпро»? Славнозвісний – горезвісний? Дякую красно!

Тая вибігла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке її тіло випручувалося з плаття.

– Простудитесь, – сказав їй Отава.

– Зате покажу вам своє плаття. Хоча забула – вас цікавлять етюди.

Вона повела його до своєї кімнати. Довгий санаторний коридор. Дешеві копії картин на стінах, килимові доріжки, казенна показна чистота, хоч би якийсь безлад, що свідчив би про звичайне людське житло.

– Так, так, – відмикаючи двері, говорила Тая, – зараз ви побачите… Покажу вам свої етюди… етюди…

Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на ліжко своє пальтечко, Тая кинулася в куток, де виднівся етюдник і стосик полотен, натягнутих на підрамники, стала вихоплювати їх звідти одно за одним і майже жбурляла на стіл перед очі Отаві.

– Ось, ось, дивіться!.. Можете… ось!.. Будь ласка!..

Чотирикутники загрунтованого полотна. Більші й менші.

Квадратові й прямокутні. Готові прийняти на себе фарби і лінії. Але ніде – жодної барвної плямочки, жодного доторку пензлем, нічого, біла пустота. Мов засніжена тундра.

Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на ці дивні заготовки чи на Таю. Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечері сховала свої написані етюди, а це просто так?

– Не розумію вас, – сказав нерішуче.

– Ще не розумієте? – Вона випросталася, стала навпроти нього, майже впираючись йому в груди своїми округлими персами. – Ну, так от. Не могла. Нічого не могла. Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажі. На первісний хаос. На здибленість. На дикий крик, що прагне втілень… І нічого не могла. Не могла!.. Що мені до того? Яке діло до громаддя гір і величі води? Мазанина з підтекстом чи без підтексту – то не для мене. В мені кричать люди, зітхають, могутньо народжуються, а я… не можу…