Павло Загребельний - Диво

– Що ж ви робили там… у горах? Щодня з етюдником...

– Що? Плакала.

Вона глянула на нього зблизька своїми різнобарвними очима, і така в них була щирість, що він не втерпів і сказав:

– Ви знаєте – я теж сьогодні плакав. Уночі. Крізь сон. А потім прокинувся – і теж не міг стриматися… Вірите?

Вона болісно всміхнулася.

– Ждете компліментів за свою щирість? Але ж я не вимагаю компліментів, хоч і жінка. Обійдетеся й ви.

– Ні, я хотів сказати інше. В мені й зараз ще мовби затамоване схлипування… Не можу стримати…

– Ви їдете? Зараз? – Вона знов глянула на нього своїми трохи лиховісними очима, аж стало страшно. – Нічого. Може, так і треба. Прощайте.

Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повільно схилився і поцілував її руку.

– Ввічливий, професорський поцілунок, – прокоментувала вона.

– Я повинен їхати, – сказав Отава. – Але якби… Якби ми з вами познайомились трохи раніше…

– То ви б поїхали додому ще тоді, – докинула Тая.

– Може. А може, й ні… Я розумію вас, коли ви ото… Неторкані полотна… Все розумію… Сам не знаю чому, але відчуваю, що зміг би розповісти вам… Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу років тому, а вже потім…

– Ви думаєте, це помогло б? Тисячоліттям замінити нинішнє? Тим хлопчиком… – вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте. Йдіть.

Він вийшов, трохи горблячись через свій високий зріст, а може, й не через зріст. І просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що стояв на полірованій монументальній тумбі стилю епохи надмірностей, зателефонував до таксопарку.

І коли вже виїздив з міста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвіло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традиційному місці вмістила традиційний знімок з традиційним підписом: «Квітне мигдаль», але газеті ніхто не повірив, бо хіба ж невідомо, що фотографи завжди мають у своїх чорних конвертах заздалегідь наготовлені знімки на всі пори року і найперше – для капризної весни, яка то запізнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крізь сніги й морози теплим сонечком і зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурює, що він сам бачив деревце, але було вночі, і через те не може точно визначити, де саме воно зацвіло і чи справді то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвіт, а то й гібрид, виведений невтомними селекціонерами.

Тепер і Отава міг переконатися, що мигдаль уже зацвів. Деревце стояло все в біло-рожевій ніжності, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж зніметься і полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завіяну холодними вітрами землю, забираючи з неї найбільшу радість, яка тільки може бути на світі.

Того дня, як прийшов він на світ, повсюди лежали неторканно-білі сніги, і сонце яро горіло над ними – велике низьке сонце над подніпрянськими пущами, і чаїлася тиша в полях і лісах, і небо було чисте й гарне, як очі його матері. Чи бачив він ті очі і небо в них і чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снігів, і він мерщій подав голос. Старий дідуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрі боги повеліли морозові йти геть, і перший крик пролунав так, як і належалося, – пронизливо, невтримно, радісно:

«Живу!»

Та пам’ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає в тобі, мов струс, наче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі.

Для нього світ починався пітьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, і він борсався на самому дні її важководдя і плакав у відчаї й безнадії. Був посеред нескінченного, моторошно чужого шляху, всуціль накритого темрявою. Нічого не знав і не бачив. Ноги самі вгадували напрямок, ноги несли його далі й далі шляхом, глибше й глибше в темряву, і йому ставало дедалі страшніше й страшніше, і він плакав гірко-прегірко. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і він слухняно йшов у її всюдисущість і тільки й умів, що плакати.

Так і пронесе спогад через усе життя. Чи то був він, чи приснилося?

Опісля був дід Родим. Власне, й не сам дід, а його руки, дві безмежно широкі теплі лопати, які вигорнули маля з чорноти безнадійного шляху, а потім дивно торкалися хлопцевої голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спині у вовка, волосся, і від того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там і зовсім ущух і зник.