Роман Іваничук - Мальви. Орда

— Але шлях мудреця набагато важчий, — продовжував свої міркування князь. — Кожна людина ціле своє життя знаходиться посередині між двома силами, які одна одну виключають, — возвишеною ідеєю добра і примітивним почуттям голоду. З одного боку — духовність, а з другого — тваринність. А в людини сильніше те, що первісніше: спершу вона пізнала смак їжі і аж потім зрозуміла Бога. Що легше дається? Звичайно, тваринність. Божественне в душі треба виконувати, викохувати, а тваринне дається людині без натуги. Без возвишеності можна смачно їсти, а спробуй на порожній шлунок молитися Богові! Це вже подвиг…

— Чи ж то треба спочатку наробити стільки зла на світі, як це вдалося тобі, так багато награбувати, щоб потім, усе втративши, збагнути найпростішу істину? — почув Меншиков чийсь голос, повернув голову й пильно вдивлявся у звідкись знайоме обличчя козака. Не міг пригадати, а може, ніколи його й не бачив — усі козаки на один кшталт: вусаті, вродливі, дужі і зневажливі до своїх супротивників… Була б у Меншикова нині колишня сила, порозмовляв би він з нахабою! А так — треба вислуховувати, бо слуг мало, карлик слабосилий, а влада над людьми втрачена навіки.

— Не знаю, хто ти, — відказав козакові Меншиков, — та лише те, що малорос єси, ставить тебе супроти мене. Не любив я цього народу, терпіти не міг. І знаєш, за що? За вашу гордовитість! Ось ти — так само, як і я, на засланні опинився, та я по–рабськи змирився з долею, а ти далі кирпу гнеш. І всюди ви такі: на дибі, на пласі, на палі! Волю викохали у своєму непокірному нутрі, а я хотів її у вас убити. Московського раба вселити у вас! Вдалося трохи, але ж не всі ви впустили до своїх душ орду рабства… Який жаль, що ми з Петром не послухали поради цісаря Йосифа! Казав же він: виселіть до ноги малоросів за Урал, розпорошіть, бо поки вони вкупі, знищити їх неможливо, а я Малоросію заселю німцями. І зродить земля українська в німецьких руках ще краще — буде що їсти і німцям, і москалям, а по непокірних козаках слід загине! Я тоді не стримався:

— Таж вагонів, вагонів ще нема!

— Йди ти пріч зі своїми вагонами, не знаю, що воно таке! — цитьнув на мене Меншиков. — Звісно — нема, не вивезеш усіх хохлів до Сибіру на колимагах!

Статечний козак чи, може, полковник щиро засміявся.

— На колимагах поки що ми з тобою їдемо на заслання. Рівні нині єсьмо. Різниця тільки та, що я маю куди повернутися хоча б пам’яттю своєю після смерті — в Україну. А ви тут безпам’ятно залишитесь, бо у своїй захланності до чужого не зуміли створити на таких великих просторах для себе батьківщини. Тому вам хотілося би, щоб ніхто її не мав. Та, прагнучи розпорошити поневолені народи, самі розпорошуєтеся середо них і пропадаєте! Ось так, як нині пропадаєш ти, пресвітлий князю. Усе, що в тебе залишилося, — пила й сокира!

— Не князь я вже, і не світлість, — проказав Меншиков, раптом поникнувши. — Я тепер бідний мужик, яким колись народився. Господь возвів мене на висоту суєтної величності, а нині повернув до первісного стану. — Князь підняв над своєю головою сокиру і з силою вгатив її у стовпця, до якого прив’язали колимагу. — Отак! Вперше я змахнув нею на Саардамській верфі в Голландії, і той помах побачив Петро, востаннє — нині перед тобою. А поміж цими двома помахами промайнуло моє життя. Але яке дивне життя!!! — завив Меншиков і розпростер руки, ніби ще раз спробував схопити у свої обійми весь світ.

— Неправда твоя, — мовив козак чи то полковник. — Не два змахи ти зробив за своє криваве життя. Сокири ти не відкладав ніколи. Між двома помахами по дереву ти гатив нею по людських головах, і за це тобі ніколи не буде прощення… Дякуй Богові, що вернувся до знайомої тобі справи — теслярства. А могли б тебе карлики настановити гімновозом у своїй колонії.

— Усе можливе в нашій державі, — зітхнув упокорено Меншиков. — Як сказав один англійський політик: московська імперія — це світ політичних непевностей і матеріальних нестач. І такою ще довго перебуде. Бо ж не знає наша імперія права і через те багатою ніколи стати не може, всі її ресурси поїдають опричники, що тримають народи у безправ’ї і страху. І все ж я благословляю цю нашу велику стодолу, з якою ще рахується Європа. Бо хто ми без неї, хто з нами захоче розмовляти, коли московська імперія раптом розвалиться і підіймуть голови вигартувані у неволі народи!.. Та коли я, незнайомцю, нагрішив аж так тяжко, як ти кажеш, то обіцяю перед Богом: ось цією сокирою збудую в Березовому церкву і відмолю в ній гріхи…