Роман Іваничук - Мальви. Орда

— Таж розкажи нарешті, що сталося з його сіятельством, — знетерпеливився Єпіфаній.

— Ти, напевне, добре пам’ятаєш… — повів Єрмолай свою розповідь, присівши поруч з Єпіфанієм біля підніжжя Високої Могили, в середині якої шаруділи й скреготали лопатами гробокопачі, вони хекали та матюкалися, вгризаючись углиб, і згодом уже не голоси, а лише глухе дудіння долинало на поверхню. — Ти ж мусиш добре пам’ятати, як Невою попливли чисті дошки, на яких ми востаннє понамальовували вуглем подобизни незабутнього великого магістра Тома, а вибрані і всемогутні колись карлики добиралися по дні ріки до світлого майбутнього… Ти подарував мені життя і цим неабияк прислужився своєму тимчасовому покровителеві пресвітлому князю Меншикову, над головою якого те світло враз померкло.

У приймальній залі Меншикового палацу я застав вельми зажуреного князя. Його сіятельство зрадів мною так, ніби ціле життя чекав на мене: підбіг, узяв на руки, пригортав, цілував і ревно плакав, примовляючи:

— Так минає слава світу цього, як говорили древні римляни… Скінчилося моє, Єрмолаю, і як добре, що ти завітав: обоз уже споряджено. Тридцять три коляси, карети і колимаги стоять запряжені на Московській дорозі, а в них, бачить Бог, лише мізерна частка мого добра, бо надбав я за своє життя сто тисяч кріпаків, шість міст з примежними селами, п’ять мільйонів золотих карбованців готівкою, а ще дев’ять вклав до англійського банку… Якби–то знаття, яким шматком подавишся! Чи ж то треба було мені малоросійського гетьманства або курляндського герцогства? Та, певне, ці мої забаганки були б забулися, якби не сталася велика конфузія: цісар Священної Римської імперії Йосиф оголосив на весь світ, що за мої заслуги у світовій політиці дарує мені герцогство Коссель у Сілезії. Іншого часу — то був би черговий мій тріумф, та нині наші стосунки з німцями попсувалися, тож упала на мене велика підозра. Цар Петро Малий, під’юджуваний супроти мене Голіциними, Толстими та Долгорукими, що, видно, нагадували одинадцятилітньому вінценосцеві, що це я і ніхто інший винен у мученицькій смерті його батенька царевича Олексія, оголосив мене, славного князя Меншикова, який стільки перемог здобув для Росії, агентом міжнародної розвідки. Ні більше, ні менше! А в нас — аби тільки жертву знайти, — і всі прогріхи зі своїх пліч на неї звалять. Нині, звісно, я один винен у всьому неладі в державі — тож добровільно вступаюся з Петербурга, виїжджаю до свого Ранненбурзького замку, що біля Воронежа, бо завтра може бути пізно… Як добре, що ти прийшов, вірний мій машталіре, поведеш мого каравана, я ж бо нікому вже не довіряю, — говорив сіятельний князь, колихаючи мене на руках і обливаючись сльозами.

Знав я, отче Єпіфанію, що ставлю своє життя на програну карту, але що мав діяти: карлицька колонія розпалася, треба й собі «смативать удочкі», — тож погодився я везти Меншикова не то що до Воронежа, а й до глибокого Сибіру, і таки довелося звідати і ту западню нєісходімую!

Виїхали ми зі столиці з парадою. Наш караван, крім роти драгунів, посланої самим царем для опатрунку за опальним князем, супроводжувало близько двохсот чоловік обслуги — пажів, гайдуків, лакеїв. Пресвітлий сидів поруч зі мною у кареті роботи знаменитого берлінського майстра Шпільдорфа і низько кланявся на обидва боки Московської дороги, обліпленої людським натовпом, мовляв, не плач, народе руський, я ще повернуся до тебе, це тільки вимушена прогулянка…

Проте марно втішав себе пресвітлий… їхали ми через ліси, вирубані на тридцять сажнів обабіч дороги для безпеки перед розбійниками, що ватагами гуляли в московських пущах, проїхали щасливо Іжор, Любань, Валдай, Торжок, а в Твері наздогнав наш обоз царський ад’ютант й наказав обслузі Меншикова здати зброю. У Клині з’явився другий посланець, — цей уже здер з князя ордени і прислугу майже всю розігнав.

А в Ранненбурзі, де Меншиков збирався доживати віку, комендант драгунської роти Іван Мельгунов викликав пресвітлого на допит і, погрожуючи тортурами, випитував про зв’язки Меншикова зі шведами. Про цісарський подарунок було вже забуто. Міжнародний агент — так міжнародний, будь–кому міг продатися… Від диби та від кліщів відкуплявся князь дорогоцінностями: виймав зі шкатулок адаманти, перли, золоті персні, далі віддав Мельгунову паличку із золотою головкою, всипаною алмазами, — подарунок Петра І за Каліську перемогу в Саксонії, потім — шпагу із золотим ефесом — подарунок польського короля Августа, ще далі — запонки з алмазами, подаровані цісарем Йосифом, і нарешті — срібний нічний горщик! Усе забрав Мельгунов, а тоді примусив–таки князя підписати протокол про своє запроданство іноземній агентурі.