Роман Іваничук - Мальви. Орда

Бігли звідусіль тополі до Високої Могили, що замаячіла на обрії, йшов до неї Єпіфаній спочити у її підніжжі.

А вона, скільки не наближався, віддалялася, наче боялася зустрічі з людиною, що може посягнути на її відвічну таємницю, і воліла розмовляти з німими тополями: пожуряться вони над нею, вивідають тайну і промовчать.

Висока могила манила подорожнього, немов останній пристанівок, та, видно, ще не настала пора для Єпіфанія дізнатися про найстрашніше. А може, хотів Бог провести свого вибранця ще через один акт спокути: уздрів Єпіфаній село, що в білих льолях і віночках садів збіглося до синього озерця у видолині.

Село сховалося на відлюдді між пологими горбами, що обступили його з усіх боків і зупинилися над озерцем, мов бугаї над водопоєм. Села зовсім не було видно серед безкрайого степу, притаїлося воно останнім острівком волі на Україні.

Єпіфаній присів на вершечку горба й милувався тихим людським причалом, не сміючи наблизитися до людей, що святкували неділю.

Діди сиділи на призьбах і в пасіках, діти ганяли гилку на вигоні, на церковному майдані перед притвором храму стояли барвисто одягнуті жінки й дівчата, слухаючи відправу, чоловіки гомоніли за дзвіницею й смоктали люльки, — можливо, було це видіння, таких сіл на Україні давно вже немає.. Так ні, справжнє воно — одне збереглося таке, мабуть, для того, щоб Єпіфаній збагнув усю ціну втраченої волі.

Не довго милувався чернець ідилією — доля дозволила побачити йому минуле України тільки на мить. Сталося враз те, що діється нині у всьому краї; якщо Україна — вибраний Богом народ, то не для щастя — наш Бог жорстокий.

На вигоні, де хлопці грали в гилку, зчинився лемент, прудкіші підлітки щодуху побігли до села, вигукуючи страшне слово «консистенти, консистенти» — мабуть, так вартові на чатах сповіщали колись народ про наближення татарської орди.

Немов смерчем змело людей з церковного майдану, поховалися із призьб та пасік діди до хат, і побачив Єпіфаній: на дорогу, що вибігала ген аж за озерцем з улоговини до степу, в’їжджала рота кінних драгунів, гадюкою вповзала у незайманий досі людський затишок з хрипким співом «Канарей, канарей, пташечка!»

Єпіфаній чекав і певен був: повстане народ, і кара впаде на село; не пощадять ординці ні дітей, ні жінок, ні старих — як у Батурині, та знав уже, що не стоятиме, занімілий, на безпечному п’ятачку землі, й сам загине. Чекав: схоплять вчорашні козаки не заіржавілі ще шаблі, а жінки — рогачі, хлопчики — палиці, діди настромлять коси на кісся — і зчиниться останній бій за останню волю, а свідком загибелі села стане Висока Могила, що видніє на обрії, — вона й прийме полеглих за свободу до свого лона.

Проте ніхто не квапився хапатися за зброю. Посеред сільського майдану радилися чоловіки, чухали чуби, смоктали люльки — і врешті врадили.

Вибрали з жіночого гурту найвродливішу молодицю, жінки пов’язали їй на голову очіпка з барвистої шалі, накинули на плечі вишивану червоною волічкою керсетку, дали їй у руки пучок степових квітів; поруч з нею став старезний дід з медовими, до пояса, вусами, він був одягнутий у білі штани й вишивану сорочку, в руках тримав високого коровая з уміщеною між качуриками товпкою солі.

Молодиця і дід пішли попереду довгої процесії назустріч консистентам, що сповільнили їзду, і ротмістр, що їхав попереду на гнідому коні, спішився, підійшов до хлібосольних господарів села й запитав суворо:

— Што ето за представлєніє?

— Хлібом–сіллю вітаємо вас у нашій хаті, — задеренчав голос старого. — Щоб ви добрі були до нас… А ця молодиця, сама як квіточка, хоче вам…

Смикнув ротмістр пальцями за кінчик вуса, цвиркнув цівкою слини під ноги дідові, вихопив з рук молодиці квіти й тицьнув у морду коневі, поплескав красуню нижче пояса, потім підступив до діда, вибив з його рук хліб і штовхнув у груди.

— Дай дорогу, старік! Іш ти. Вийшли з хлібом, щоб нагадати нам, що вони господарі, а ми тимчасові гості. Ні, діду, віднині ми тут хазяїни!

Вклякнув дід на землю, підняв хліб, подув на нього, поцілував і так стояв на колінах, не маючи сил підвестися, а люди в процесії глухо мовчали, потім почувся шемріт, хтось когось штовхнув ліктем, старші чоловіки зашикали на парубків, і всі покірно почали розступатися обабіч дороги, даючи прохід консистентам.

Та де не взявся тут Сивий Козак. Прискакав зі степу на змиленому коні, здибив аргамака перед ротмістром і оперезав його нагайкою по обличчі.