Роман Іваничук - Мальви. Орда

Чи то тут, на Печерських горах, настане для нього мент, коли він зможе сказати світові своє «аз єсьм» і провістити вистраждану ним самим правду, чи ще довгими, крутими і незнаними дорогами доведеться блукати, поки дізнається, що єсть правда?

Де вона? На вістрі леза мамаївської шаблі чи у затворницькому самоспогляданні своєї душі; у класі академії, де засіваються уми спудеїв зернами науки, чи за амвоном перед спраглими духовного очищення прочанами; у вільному гурті людей, де кожен має право на свою думку, чи у злютованому послушенством суспільстві, в якому всі слухають одного?

Всі ці дороги перед тобою, і ти мусиш вибрати з них одну, і в надії, що очистишся на ній, і хоч знову зустрінешся з брудом і гріхом, хоч знову розчаруєшся — однаково йтимеш, долаючи перешкоди, бо ніде нема гладкої стезі до правди.

Он поглянь. Одна пролягає повз п’ятибанний хрещатий собор на Видубеччині, в якому козак, зайшовши на молитву, вмить відчує себе розкутим від легкості зодчества й духом воскресає і, відмовивши похапцем молитву перед образом Святої Покрови, прямує на Січ, на Великий Луг, на Татарські шляхи виборювати собі вольницю, а виборовши, нікому не залишить її у спадок і зникне з нею на своїй славній дорозі.

А друга важко стугонить угору по печерській кручі до тринефного Миколаївського собору, Мазепою збудованого, суворого й величного, в якому людина почуває себе мізерною й залежною, — можливо, то була єдино вірна дорога гетьманської автократії, яку торував Мазепа для того, щоб козацька вольниця не передавалася у спадок і не гинула в охлократичних чварах на чорних радах?

А третя біжить он з Печерська Хрещатицьким узвозом на Поділ до славної, теж Мазепою збудованої кам’яної споруди Академії, звідки цар Петро, немов п’явка, висмоктав найздольніші уми, — хіба не треба тут нових сил розуму й духу людського?

Три дороги — і всі в нікуди. Бо козацька вольниця доживає свого віку на чужині, гетьмани з автократів прислужниками стали, а вчені, навіть ті, що залишилися вдома, досліджують нині не історію свого народу, а божественний родовід царів.

Зносить потужний плин Дніпра шкаралущу порома навскоси до причалу, звідки беруть початок усі шляхи, крім того одного, що мусить знайти для себе приречений на покуту чернець.

Стукнувся ніс порома до берега, вийшли прочани на священний клаптик землі й припали до неї чолами, а один підвів голову і, дотикнувшись рукою до плеча Єпіфанія, сказав, показуючи на румовище, що чорніло на пагорбі навпроти Успенського собору:

— Поглянь на Антихриста нечисте діло. І не хрестися — всохне рука.

— Що там було? — з тривогою запитав Єпіфаній в кустратого прочанина, в очах якого таїлась тінь печалі, — згадав зловісні слова вовкулаки про спалений храм і спопелілі книги.

— Мудрість людська, ще великими князями записана. Спалив Антихрист во славу десятиріччя полтавської перемоги… Древлєхранилище згоріло з літописами й актами княжими. Щоб царський родовід числився від дня Антихристового народження.

— Хто ж той Антихрист? — запитав пошепки Єпіфаній.

— Петро, хіба не знаєш? У дев’ятнадцятому році прийшли сюди його посланці в монаших рясах — і згорів храм. А злочинці ще й досі тут живуть, обдаровані царськими орденами.

— Чому не боїшся мені про це казати?

— Образ Божий на тобі…

— Ти московит — я вперше чую такі слова від московита.

— Так, із Твері я. І щороку сюди приходжу відмолювати первородний гріх мого народу — месіянство.

— Хіба месіянство у вас вважається гріхом?

— Так — коли месіями називають себе антихристи.

— Чому ж ви підкорилися злій силі і волю її виконуєте вже віки?

— Наш народ вибраний Богом.

— Для зла?

— Ми зла не хочемо, та чинимо його. Несемо ж людству неволю й німоту, й самі свободи ніколи не мали. Бо ж месії в нас — антихристи. Так захотів Бог, а ми виконавці його волі. Тому месіянство стало нашою долею і нашим горем. Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен. Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра нам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному людові інколи здається, що недокрадене у вас добро — ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.

— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?

— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?