Олена Литовченко - Фатальна помилка

— Убити його! — підхопили інші.

Тепер в атаку кинулися всі!!! Немирич відбивався, завдавав удару за ударом, ухилявся й захищався. Попри поранення в ліве плече і страшенну втому, його загартоване треноване тіло вправно рухалось, і з кожним ударом шаблі на землю падав черговий бунтівник… Та сили були аж надто нерівними…

Зрештою кинувшись у звільнений його шаблею просвіт у натовпі супротивників, він насилу парирував удари зусібіч. Один спритний випад, другий, третій!.. Але його таки схопили міцно і втримували, попри всі пручання й вимахування шаблею. А його між тим хапали все нові руки, юрба замикалася довкала все тісніше. Це був кінець! Тепер Юрій нагадував старого вовка, який безсило гарчить і клацає зубами. Звір все ще небезпечний, та вже не має сил перемогти зграю собак, що оточили його…

Вороги знову кинулися в атаку. Куди б Юрій не повернув голову, скрізь бачив одне і те саме: вістря шабель і кинджалів, націлені на нього, які били й кололи. Немирич, як і досі, намагався відбити удари, тим не менш чудово розумів, що цей бій є останнім у його житті…

З кожною отриманою генеральним писарем раною сили танули, а він усе ще пручався, хоча супротивників не меншало. Зумівши вихопити у когось кинджал, продовжував запекло орудувати ним і шаблею, одночасно почавши молитися:

— Господи Ісусе, Пресвята Трійце, дай мені сили!.. Врятуй мене і збережи, Господи!..

На одну-єдину мить склалося враження, що юрба зріділа. Невже порятунок і справді близький?! Однак це тривало єдину мить, потім натовп зімкнувся навколо Немирича ще щільніше. На додачу на його шию хтось накинув і стягнув удавку, що заважала дихати. Юрій повільно осів на землю, тоді вороги накинулися на нього з потроєною люттю. Як він не пручався, однак витримати навалу тіл не було жодної можливості.

До того ж зусібіч Немирича продовжували колоти, різати, шматувати… І він все бив шаблею і кинджалом у тісне рухливе сплетіння тіл довкола себе… Багато хто в метушні завдавав ударів один одному, проте більшість все ж таки перепадала йому — генеральному писареві гетьманської канцелярії, майже канцлеру чи то Великого князівства Руського, чи герцогства Рутенського… Втім, на порозі смерті це вже байдуже.

Відчувши, що сили полишили уявного перевертня, юрба буквально збожеволіла. Козакам застелив очі кривавий туман, і не було кінця-краю жахливим тортурам, яким вони піддавали свою жертву. І навіть мертве, повністю спотворене тіло вони продовжували ще якийсь час шматувати, різати й колоти!.. Але жага крові була поступово задоволена, тоді всі рештки, що залишилися від генерального писаря Юрія Немирича, склали на принесену звідкись рогожу й потягнули до місця, де на відстані чекали Тиміш Цецюра, Василь Золотаренко і їхня особиста охорона.

— Дивися, ось він! Оце перевертень! — і двоє здоровезних молодиків кинули на землю обернуті рогожею криваві рештки. Жахливий вигляд цього місива потряс Цецюру, він відчув підступ нудоти до горла й поспіхом відвернувся. Золотаренко, якого також нажахало побачене, повернувся до Цецюри й мовив:

— А вони таки вбили його…

— Так, бачу, — кивнув Тиміш і звернувся до молодого козака з наказом:

— Видай їм, Мартине, обіцяну нагороду.

Негайно ж у натовп полетіли одна за іншою пригорщі мідних монет. Відштовхуючи один одного, убивці кинулися за кривавою винагородою. Почалася штовханина. Вони порпалися в бруді, підбираючи розкидані гроші. Кожному ж хотілося роздобути плату за вбивство перевертня! Магічна сила кривавих грошей буквально зачаровувала цих людців!..

Шаленість юрби спричинила у Василя Золотаренка потужний напад огиди.

— Бидло є бидло!!! — спересердя кинув він і плюнув під ноги. Але ніхто не почув пана полковника, не помітив його презирливого плювка: юрба дотепер переймалася пошуками розсипаних по землі монет.

Подейкують, що згодом понівечені рештки Немирича, загорнуті в закривавлену рогожу, за особистим наказом пана Цецюри спробували втопити в найближчому болоті. Однак затхла гнила трясовина не прийняла багатостраждальну плоть. І довго ще криваво-червоний згорток плавав на поверхні посеред хиткої гладіні…

Характерно, що загибель Юрія Немирича викликала задоволення (аж до стриманої радості) як у Польщі, так і в Московії. Поляки раділи тому, що черговий зрадник короля Яна ІІ Казимира загинув смертю жахливою та передчасною. Московити тішили себе думкою, що без цієї людини залежність Гетьманщини від північно-східного сусіда неминуче зросте.