Олена Литовченко - Фатальна помилка

А раптом все не настільки вже й погано?! Раптом Тиміш Цецюра все ж таки зумів придушити перші паростки повстання… Тоді не слід хвилюватися за долю переяславського полковника, даремно все це!

Або не даремно все-таки?..

Одного серпневого ранку до Ніжина примчав вістовий з особистим посланням до полковника ніжинського гарнізону. Василь Золотаренко прочитав цього листа й одразу ж віддав наказ: негайно виступити в похід на Гадяч!!! Ще б пак, адже в листі Тимоша Цецюри було сказано, що переяславський гарнізон майже повністю перебито, що польська кіннота знищена, що найманці розбіглися… Але водночас виявилося, що полковник Цецюра і досі героїчно тримається в Гадячі буквально зі жменькою вірних людей. І єдине, на що вони сподіваються, — то це на вчасну підтримку ніжинського гарнізону.

Однак перш ніж вирушати на допомогу обложеним переяславцям, Василь Золотаренко пішов до Юрія Немирича (той саме перебував у Ніжині, усіляко допомагаючи формувати тутешній гарнізон) і без зайвих слів дав прочитати розпачливого листа Цецюри.

— Безперечно, їх треба терміново врятувати! — вигукнув генеральний писар, від розпачу стукнувши дужим кулаком по столу, за яким сидів: — Ех, Тимоше, Тимоше, і як же це сталось?! Як ти проморгав бунт дейнек?..

– І я про те саме подумав, — заклопотано відгукнувся Золотаренко, — а тому віддав наказ про негайні збори. Невдовзі вже виступаємо…

— Чудово! Тебе, пане полковнику, навіть просити ні про що не потрібно, — зрадів Немирич. Однак пан полковник одразу ж заклопотано спитав:

— А з новобранцями як бути?

— З новобранцями, мабуть, я лишуся. Їх ще вчити і вчити.

— Але ж ти генеральний писар, а не…

— А хіба у нас є вибір?

— А якщо всі бунтівники-дейнеки зуміють винищити тих, хто засів в облозі разом із Цецюрою?!

— Не віриться якось, — Немирич роздратовано пересмикнув плечима, хоча відразу ж додав: — А втім, заздалегідь напророкувати, у що виллється бунт, не може ніхто. Раптом Цецюра таки не витримає?.. Хоча кидати в бій ненавчених новобранців теж не годиться.

— Що ж його робити?!

— Давай-но подумаємо, пане полковнику…

Трохи помовчали, після чого генеральний писар запропонував:

— Гаразд, я поведу новобранців слідом за тобою! Зупинимося ми… наприклад, у Веприку. Так, мабуть, саме там: це не надто далеко від Гадяча, де бунтівники затиснули Цецюру.

— Чудово! — зрадів Золотаренко. — Отже, якщо щось піде не так, можна розраховувати на твою підтримку з Веприка?

— Так, пане полковнику, ти з досвідченими вояками вирушай на Гадяч негайно, а я з новобранцями затримаюся на кілька днів, а тоді відведу їх у Веприк.

Як вирішили, так і вчинили. На третій день після термінового походу козаків під проводом Василя Золотаренка на Гадяч пан генеральний писар готувався відвести новобранців у Веприк. І саме тоді до нього примчав вістовий від Григорія Гуляницького! Прочитавши послання конотопського полковника, Юрій Немирич спочатку не повірив власним очам і змушений був уважно, слово за словом перечитати всі ці нісенітниці, аби переконатися, що він не збожеволів. Але в отриманому листі було написано саме те, чого не осягав розум і не приймало серце.

У цілому повідомлення Григорія Гуляницького видавалося диким. Начебто рештки переяславського гарнізону на чолі з самим Тимошем Цецюрою перейшли на бік повсталих… У зв’язку з чим пан полковник наполегливо рекомендував Юрію Немиричу й усім, хто перебував під його рукою, терміново вирушати на з’єднання з конотопським гарнізоном, щоб потім рухатися на Чигирин.

Загалом-то, Григорій Гуляницький вважався чоловіком не тільки доброчесним, але також дуже розважливим і витриманим. Але як у такому разі можна було пояснити його послання?! З якого це дива він повівся, немов останній боягуз і панікер?! З чого б це відомому своєю хоробрістю Тимошу Цецюрі здаватися на милість якимсь жалюгідним селянам, озброєним всього лише реманентом?!

Жодної звістки від Золотаренка не було, а вивідачі й дотепер не повернулися. Немирич не знав, як йому краще вчинити: їхати слідом за Гуляницьким, надалі чекати звісток від Золотаренка або висуватися на Веприк, як вони домовилися раніше?! А тут іще найманці дезертирували, забравши із собою більшу частину коней. Розгублений Юрій опинився у безвиході. Він навіть почав жалкувати, що одразу не погодився на пропозицію конотопського полковника об’єднати сили та висуватися на Чигирин: принаймні зберіг би більшу частину ніжинського гарнізону й не переживав би особливо…