Олена Литовченко - Фатальна помилка

— А якщо я раптом відмовлюся?!

— Якщо ти настільки дурний, тоді незабаром тебе ліквідують свої ж московити. А я запропоную гроші іншому засланцеві, й мету все одно буде досягнуто. Тому давай-но швидше мізкуй і бери гроші!

— Ну, тоді гаразд, давай гроші й розповідай, що там Польща затіває?

— Послухай-но, а ти не настільки розумний, як мені здалося попервах… Завдання те саме, що й у Башмакова: прибрати Юрія Немирича, а з ним і Виговського, віддати булаву слабкому безвільному гетьманові. Поки що у своїх бажаннях Польща і Московія тотожні. А гроші — ось вони, — Станіслав кивнув на важкий мішок біля своїх ніг. — Не роби круглі очі, я не з’їхав з глузду! Тут рівно удвічі більше, ніж вислав Башмаков. Цар московський прислав срібло, король польський — дрібну мідь… зате багато!

Хоч яким дивним це може здатися, проте ненавиділи Юрія Немирича обидві потужні держави, протиборство яких визначало обличчя Східної Європи у XVII столітті. Одряхліла Польща не могла пробачити, що він переметнувся на бік козаків-схизматиків, що запропонував проект троїстої конфедерації на чолі з Великим князівством Руським, де Королівству Польському відводилася принизлива роль «молодшого партнера». Московське царство побоювалося, що після зміцнення троїстої конфедерації здолати її не вдасться.

Саме тому обидві протиборчі сторони прагнули фізичної ліквідації Немирича, сподіваючись, що тоді сама його справа піде у незворотне забуття. Опинившись між молотом і ковадлом, шансів вижити у генерального писаря практично не було. Бо хто б тебе не вколошкав — яка, зрештою, різниця?! Результат однаковий…

Немирич привів своїх людей до Веприка ще до перших півнів. Судячи за прикметами, ранок обіцяв бути похмурим, але без туману. Попри втому, Юрій насамперед оглянув земляний вал і палісад навколо міста. Здавалося, в околиці усе тихо. Єдине, що дратувало — це тупий ниючий біль у голові, який не минав вже третій день поспіль. Втім, не дивно: Немирич не спав уже кілька днів…

Іззаду долинуло цокання копит. Це був Федір — командир надвірної корогви Немирича, який зіскочив з коня й звернувся до генерального писаря:

— Всі напоготові та чекають тільки вашого сигналу до наступу.

— Спочатку дізнаємося, що скажуть вивідачі.

— Навіщо?! Шлях у Веприк відкритий, лишається хіба що постукати у міські ворота.

Але начебто не почувши сказаного, Немирич повторив уперто:

— Почекаємо вивідачів.

Саме в цей час на невисокий пагорб, здираючи на кров руки об тверду, сонцем випалену траву, дерлися двоє козаків. Увінчаний дерев’яним палісадом насип тягнувся далеко і ліворуч, і праворуч, огинаючи міську стіну. Перед насипом був викопаний глибокий рівчак. А від оборонних споруд Веприка аж до самого небокраю тягнулися лани зі скупченими деінде вибіленими ошатними хатинками селян.

Вивідачі підкралися якомога ближче до оборонних споруд і заховались у невеличкому ярочку. Не виявивши жодної небезпеки, вирішили повертатися назад, коли ліворуч із лощини зненацька долинула приглушена розмова людей, кінське іржання, собачий гавкіт і металевий дзенькіт.

Виявляється, загони повстанців розташувалися навколо Веприка. Переважно то були люди, озброєні рогатинами, дрюччям і косами, подеколи вдягнені у лахміття. Так, це були дейнеки… Козаків серед цієї голоти було не так уже й багато. Зараз усі були зайняті приготуваннями до сніданку.

— Скільки ж їх тут? — прошепотів один з вивідачів, намагаючись порахувати повстанців.

— Давай-но рахуй швидше! Нам би тепер якнайшвидше до наших дістатися і доповісти про побачене панові генеральному писарю, — мовив інший вивідач, щосили втискаючись у землю.

— Прориватися у Веприк будемо на світанку, як розвидніється. А зараз усім відпочивати, — оголосив Юрій, вислухавши доповідь вивідачів про загін дейнек. Жодної серйозної загрози для його людей ці селюки не являли, тим не менш, зайвого ризику все ж таки варто уникати. Тому найоптимальніший час для чергового маневру — це пізній світанок.

Утім, відпочити нікому не вдалося: невдовзі на новоприбулих напали, причому не голота з реманентом, а козачі загони. Після невпинного тригодинного натиску нелегко доводилося як новобранцям, так і нечисленній кінноті Немирича. Попри це, новоприбулі продовжували чинити спротив. Юрій озирнувся, швиденько порахував вершників: семеро. Що ж, негусто… Але що є, те є, іншого не дано!.. Скочив у сідло, скомандував: