Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

Після таких доводів Павло здався й у супроводі Томи Білецького зайшов у хату. Йому, містянину, було в диковинку внутрішнє оздоблення сільської хати, і він з цікавістю озирався навколо. Найперше, що кинулося Павлові в очі, була…. відсутність лампочки. Йому, жителю Львова, було невтямки, що у селах ще досі немає електрики, хоч, безумовно, він і знав про це, але бачив уперше.

Тим часом Катерина з Марією поставили на стіл звичні страви. Жінка переживала, чи буде їсти «пан з міста», як вона одразу назвала про себе прибулого, те, до чого звикли вони самі. Хоч кошти, що їх отримував Тома, і дозволяли купувати дещо інакше, аніж сусіди, все ж це ніяк не можна було порівняти з тим, про що розповідав, повернувшись з чергової поїздки до Львова, чоловік.

Але Павло Макуха виявився геть неперебірливим. Він усе сприйняв спокійно, сів на запропоновану Томою лаву, не забувши при цьому подякувати за запрошення.

– Марійко, а ну запряжи коня. Відвезеш нашого гостя до потяга! – розпорядився Тома.

Почувши таке, Марія здивовано подивилася не на батька, а на маму. Катерина сплеснула руками:

– Та чого ж ти посилаєш дочку! Вже би сам відвіз! – сказала вона.

– Мені ще крутить коліно, – відповів Тома. – А Павла відвезти треба, щоб він не спізнивсьи на потяг. Іди, дочко!

– Я поможу! – тільки й сказала Катерина і пішла за Марією.

– Мені трохи незручно перед вашою дочкою, Томо Андрійовичу! – винувато мовив Павло. – Я завдав вам клопоту. Можливо, у Марії були якісь свої плани. Може, вона хотіла йти на рантку. Не думаю, що така слічна панєнка і не ходить на рантку.

Тома махнув рукою. Він налив у келишки горілки «Бачевської» (спеціально купив у Львові і тримав для особливих випадків), жестом запросив випити.

– Правду кажеш, Павле, моя дочка – файна дівка, і гріх сьи жаліти на кавалєрів. Був один, але…

– Невже лишив? – здивувався Павло, закушуючи якоюсь мізерією [10]  Салат, заправлений сиром і сметаною. . – Тоді я вам чесно скажу, Томо Андрійовичу: він немудрий.

– Він дурний! – уточнив Тома. – Бо не просто лишив, а поїхав далеко, аж до Америки.

Павло закивав головою.

– То вже точно даремно! – згодився він. – Якщо вже хотів кудись поїхати, то вже би за Збруч. І недалеко, і там свої люди. А так навіть не певний, чи вернеться!

– Та би вже б не вертавсьи! – спересердя сказав Тома, і Павло зрозумів, що ця розмова Білецькому неприємна.

– Ага, заледве не забув! – спохопився Макуха. – Але то все ваша вина, Томо Андрійовичу! Ви так мене приймаєте, що я поїхав би, не сказавши вам головного.

– Чого головного?

– Ви просили Антона Осиповича дізнатися про вашого сина Степана.

Павло говорив про голову комітету Гуллу.

– Що? Щось дізналисьи? – подався вперед Тома.

– Так. Антон Осипович через своїх людей подав запит в УСРР і недавно получив відповідь. Хотів сказати вам сам, але ви якось невчасно заслабли, тому попросив переказати мені.

– Що? Що зі Степанком? – не знаходив собі місця Тома. – Він… живий?

– Не хвилюйтесь – живий!

У Томи відлягло від серця.

– Слава Богу! – тільки і сказав. – Де він?

– Живе в Києві, у нашій столиці, – розповідав Павло. – Хоч зараз столиця у Харкові, але для нас Київ є столиця. Я не знаю, де він працює, але головне, що ваш син живий. Гадаю, що для вас то найголовніше.

Тома витер сльози.

– Як би ти знав, яку радісну вість приніс мені, Павле! – сказав він. – Штири роки я не відав, що з моїм сином! Тепер уже й помирати не шкода!

– Ну, навіщо помирати! – осудливо мовив Павло. – Тепер жити треба! Щоб дочекатися вашого Степана! Певен, що недовго лишилося! Гадаю, наші брати зі Сходу не залишать нас у біді. А щоб це сталося швидше, то ми, Томо Андрійовичу, маємо добре попрацювати.

– Але ми не сидимо на місці! – спробував заперечити Тома.

– Цього замало! Я розумію, що альманах, – Макуха кивнув на покладену збоку книгу, – то є добра справа, але то минуле. Так, то є ваше і мого тата пережиття, але то минуле. Нам треба дивитися вперед. Дивитися і робити все, щоб наблизити повернення вашого сина.

– Але як?

Павло Макуха повідомив Білецького, що до нього підійшли «серйозні люди» з «Народної волі» [11]  « Народна воля » – галицька ліво-москвофільська група. і запропонували приєднатися до них. Він говорив, що не прийняв ще жодного рішення, але серйозно подумує над ним.

Так вони посиділи ще якийсь час, аж поки Павло Макуха не спохопився і не згадав про поїзд, який його чекати точно не буде. А тут саме зайшла до хати Катерина, щоб повідомити, що бричка готова.