Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

Федір Мороз знав про це рішення і навіть здивувався, коли підкомісар заговорив про нього. Федір зовсім недавно мав розмову з Андрієм Мельником. Крайовий комендант саме журився, що він, Мороз, надто довго служить на непомітній роботі і чи не час уже звернутися до свого начальства, щоб довірили відповідальнішу ділянку. Видно, крайовому коменданта було відомо те, про що навіть не здогадувалися підлеглі.

– Я дякую панові підкомісару за довіру, але дозвольте подумати, – відповів Федір.

– Але недовго! – попередив Ґжегож Глодувка. – Хоч ви і русин, пане Мороз, але я давно вже за вами спостерігаю і помітив, що робота для вас на першому місці. Ким ви були у вашій армії?

– Десятником, – обережно сказав Мороз і виправився: – Старший постерунковий.

– От ним і будете! Але не тягніть з відповіддю, пане Мороз! Моє ставлення до вас, русинів, вам відоме, але що вирішать люди наді мною, я не знаю. Особливо тепер, коли не відомо, як вирішиться справа з вашою німецькою шпигункою.

Це було сказане мимохіть, щоб налаштувати Федора Мороза на швидку відповідь, але той чомусь одразу зрозумів, що підкомісар говорив про Ольгу Басараб.

– Якою шпигункою? – намагаючись, щоб не тремтів голос, запитав Федір.

– Тою, що повісилась! – мовив Глодувка.

– А до чого тут я?

– Ви дійсно ні до чого, але моє начальство раптом згадає, що ви, як і та пані, русин, а мені дуже хотілося б бачити на вас погони старшого постерункового.

Але погони старшого постерункового найменше хвилювали Федора Мороза. Він ледве дочекався закінчення роботи і не мешкаючи вирушив на зустріч з крайовим комендантом. Бажання поділитися новиною переважила усякі обережності, хоч роки проживання у польському Львові навчили його озиратися назад. Але цього разу нічого підозрілого Федір не помітив.

Зустріч з крайовим комендантом відбулася на Шевській у ресторації Бачевських. Вислухавши Мороза, Андрій Мельник лише сказав:

– Може бути! Містом ходять чутки про якусь невідому Юлію чи то Браску, чи Баравську, котру поховали на Янівському цвинтарі. Боюся, що це Ольга. Ми перевіримо.

– А я? – запитав Федір.

– А вам належить пристати на пропозицію вашого підкомісара.

– Але я не хочу бути поліцейським! – заперечив Мороз.

– Нам багато чого не хочеться робити, а доводиться! Зрозумійте, що Організації конче потрібні всюди наші люди. Те, що вам вдалося так довго протриматися у поліції, це для нас не просто дарунок, а неймовірний успіх. Тепер ви будете ще й поліцейським.

– Але тоді я не зможу бути з усіма побратимами!

– Кожен виконуватиме свою роботу, і ваша – не буду говорити, що вона найважливіша; кожен старається, – нам дуже потрібна і помічна. Знаю, що важко. Можливо, навіть найважче, аніж іншим, але її можете зробити тільки ви.

Федір зітхнув. Останнє сподівання на те, що крайовий комендант скаже «ні», зникло.

– Тобто мені згоджуватися? – востаннє запитав він.

– Обов’язково! Це потрібно для спільної справи.

– Добре, але якщо мене примусять йти проти своїх, я звільню свій пістолет проти того, хто мені це накаже.

– Ви цього ніколи не зробите! – жорстко мовив Андрій Мельник. – А втім, я гадаю, що ваш підкомісар досить розумна людина, щоб цього не допустити. Тому, Федоре, вам мій наказ: усе, що буде відбуватися найближчими днями, вас не обходить. Ваше завдання – вживатися і виправдати велику довіру, висловлену вам поліцейським начальством.

Як виявилося вже наступного дня, від Федора Мороза нічого й не залежало. Отримавши від нього – та й від інших українців, яких було не так уже й мало, – згоду на перехід до поліції, його відправили на місячні курси в Люблін, звідки він повернувся вже старшим постерунковим. Від дружини Ольги Федір дізнався про події, котрі відбулися у Львові під час його відсутності.

Дані, передані ним Андрієві Мельнику, стали поштовхом для компанії у газетах, причому не лише українських. Якщо газета «Діло» прямо звинувачувала у смерті Басараб польських поліцейських і конкретно комісара Міхала Кайдана, то польські газети не могли зрозуміти, як таке могло статися у «чи не найдемократичнішій країні Європи». Такі слова газета змушена була написати після того, як ексгумація виявила на тілі жінки численні синці, гематоми та переломи.

Після ексгумації Ольгу Басараб перепоховали на Янівському цвинтарі. На похороні зібралося декілька тисяч львів’ян і кількасот поліцейських. Хоч влада і заборонила будь-які виступи, після поховання відбувся мітинг, де перед поліцією вимагали покарати винних у вбивстві (а в тому, що це було вбивство, ніхто з українців не сумнівався, версія про самогубство навіть не розглядалася).