Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

Слідство, відкрите за фактом смерті Ольги Басараб, велося мляво. Справа так і не була передана до суду. Військова поліція активно зайнялася виявленням її спільників, які подавали їй інформацію військового характеру. Її фото були розіслані для упізнання. Підозри падали на канцелярських службовців та колишніх українських офіцерів. Слідство намагалося довести наявність розгалуженої націоналістичної шпигунської організації на території Польщі.

Упродовж березня і квітня кримінальна поліція заарештувала багатьох українців Львова, причому наголос робили на тих, хто служив у Галицькій армії. Федір Мороз зрозумів, що рішення піти працювати в поліцію врятувало його від долі інших.

На початку квітня суто випадково комісарові Кайдану вдалося вийти на крайового коменданта Начальної Команди Андрія Мельника. Оскільки над комісаром висіло звинувачення у перевищенні методів ведення слідства, допит Мельника вівся досить толерантно і, природно, ніякого результату не дав.

Так і залишилося незрозумілим, навмисно комісар Міхал Кайдан помістив арештованого Андрія Мельника у сьому камеру чи це сталося випадково, але тільки опинившись у цій камері, той побачив написані кров’ю останні слова Ольги Басараб. Особливо вразили його рядки Богдана Лепкого про Україну.

Мельник тільки тепер зрозумів, що мала відчувати в останні миті свого життя тендітна жінка, виводячи на стіні: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!».

Дізнавшись про все це, Федір Мороз уперше в житті напився.

– Чи можу я попросити таку слічну пані допомогти мені?

Від несподіванки Марія Білецька відсахнулася. Перед нею стояв досить привабливий високий молодий чоловік, приблизно на років п’ять старший за неї. Дівчина одразу визначила, що невідомий з міста. Так, як він одягнутий, ніхто в селі не носив, можливо, лише її тато Тома, та й то тільки тоді, коли вибирався до Кам’янки. В руці у нього був чималенький портфель.

А незнайомець галантно припідняв капелюха і продовжив:

– Прошу прийняти від мене тисячу пробачень, якщо мимоволі налякав пані! Повірте, у мене навіть не було на думці зробити подібне!

– Ви мене не злякали, просто я не гадала нікого стріти! – відповіла дівчина.

Незнайомець посміхнувся.

– Тоді моя совість чиста! – сказав він. – То ви поможете мені?

– Залежно чим!

– О, моя просьба буде неважкою! Вона вас зовсім не обтяжить!

– Я вас слухаю!

– Мені потрібно знати, де живе одна людина. Адже ви місцева і тут знаєте всіх!

– Так, а кого вам треба? – запитала Марія.

– Тому Білецького.

Почувши це, Марія зупинилася й обережно подивилася на незнайомця. Той, відчувши зміну у поведінці випадкової знайомої, тільки запитав:

– Щось не так?

– А навіщо він вам? – поцікавилася Марія.

– Я привіз йому перший випуск збірника, над яким ваш односелець трудився два роки, – повідомив незнайомець.

– Що за збірник?

– «Талергофский альманах». Але я помітив, що ви напружились, коли почули, кого мені треба. Ви знаєте Білецького?

Марія уперше посміхнулася, і невідомий відзначив, що у неї приємна посмішка.

– Певно, що знаю. Мало того, скажу більше: то мій тато! – повідомила дівчина.

Цього разу здивувався незнайомець. Він підозріло подивився на співрозмовницю і насторожено запитав:

– Вас звати… Марія?

– Так, а звідки ви знаєте?

– Ваш батько багато розповідав про вас. Коли ми стрічались у Львові.

Після цих слів молодий чоловік знову зняв капелюха.

– Дозвольте відрекомендуватися! Павло Макуха, син Климентія Макухи, з яким ваш тато разом були у Талергофі! – мовив він і для чогось навіть клацнув підборами.

– То ви з комітету зі Львова! – здогадалася Марія.

– Ви вгадали. То, може, ви таки покажете, де живете? – насмішливо запитав Макуха.

– Авжеж! Але то треба далеко йти!

– Ну, тоді треба поспішати!

Вони рушили дорогою до Перетина, а це справді було не менше двох кілометрів, але погода була погожа, сонце перевалило за полудень, і вже не пекло.