Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

Комісар Кайдан так заглибився у читання, що не помітив, як проминув час, і здригнувся, коли у двері постукали й, не дочекавшись дозволу, зайшов Теодор Смольницький.

– Що таке? – грубо поцікавився Кайдан.

– Пане комісаре! Ви маєте там бути… – пробурмотів асистент.

– Де бути? – не зрозумів Кайдан. – Говори ясніше!

– Камера номер сім! Арештована Басараб…

– Що з нею?

– Вона… мертва!

– Курва мать! – вигукнув комісар і, зірвавшись з місця, відштовхнув ошелешеного такою поведінкою Смольницького.

Той лише закрив за комісаром двері і швидкими кроками поспішив за ним.

У камері Кайдан побачив наглядача. Той з винуватим виглядом стояв праворуч від відчинених дверей і чекав, що скаже начальство. А комісар забіг у камеру і став як укопаний. На залізному ліжку лежало нерухоме тіло Ольги Басараб. На відміну від того, яким стражденним воно було декілька годин тому, зараз її обличчя нарешті знайшло спокій. Складалося перше враження, що жінка просто спить, але великий досвід комісара підказував, що навіть не треба перевіряти наявність пульсу.

Жінка справді була мертвою.

Погляд упав на стіну над ліжком. Два рядки, написані кров’ю. Напевне, останнє, що змогла зробити у своєму житті арештована.

«Вмираю, замучена, помстіться! О. Басараб».

Та «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!»

– Що будемо робити, пане комісаре? – несподівано запитав Смольницький, і Міхал Кайдан здригнувся.

Але водночас прийшло рішення діяти негайно. Комісар обернувся до наглядача.

– Це ти її застав такою? – запитав.

– Так, проходив з перевіркою і… – винувато відказав той.

– Іще хтось бачив?

– Ні, нікого немає. Один я…

Тут погляд комісара впав на вишитий рушник, що лежав на столі. Рішення назріло миттєво.

– Слухайте мене! Зараз прив’язуйте рушник до ґрат, вішайте на нього цю дамочку і зачиняйте камеру, – розпорядився він. – Коли ти здаєш зміну?

– Через дві години, – повів наглядач.

– Через дві години здаєш зміну і скоро йдеш додому. Що тут сталося – ти не знаєш! То для твоєї безпеки! Зрозумів?

– Так, пане комісаре!

Тут озвався Теодор Смольницький:

– Може, затерти той напис?

– Відставити! Нехай буде! Поселимо сюди якусь велику українську шишку, прочитає і перекаже про передсмертну записку своїм.

– А як з родиною?

– Передачі брати! Тіло відправити студентам медичного факультету. Нехай вчаться. Поховати за міський рахунок як бездомну. Виконуйте!

Міхал Кайдан не став контролювати, як виконуються його накази. Він причинив за собою двері камери, щоб не бачили випадкові очі того, що відбувається за ними, і поспішив до себе. Треба було подумати, які протоколи допиту залишити, а які переписати.

Він не міг змиритися з тим, що ця тендітна жінка виявилася сильнішою за нього і хоч ціною власної смерті, але все ж вийшла переможницею з їхнього герцю…

Про те, що польська поліція щось приховує, Федір Мороз дізнався випадково. 15 лютого у польських газетах з’явилася невелика замітка, що в тюрмі по вулиці Яховича покінчила життя самогубством через повішання така собі Юлія Браска. Щоправда, інші газети переконували, що звати самогубцю Юлія Баравська. Зрештою, нічого особливого у таких повідомленнях не було: в’язні вкорочували собі життя постійно, не витримавши мук, чи робили це під тягарем злочинів. За інших обставин на подібну замітку Федір, можливо, навіть і не звернув уваги, але ось уже четвертий день як він не може виконати наказ Андрія Мельника: знайти перебування заарештованої декількома днями раніше Ольги Басараб.

Він так і не дізнався б нічого, якби не несподіваний виклик до кабінету підкомісара [9]  Поручик. Ґжегожа Глодувки. Його безпосередній начальник, на відміну від своїх колег, був людиною незлобною і не переймався тим, що серед його підлеглих зустрічаються не самі лише поляки. Про причину виклику Федір не здогадувався до останньої миті, адже займав у відділку поліції скромну канцелярську посаду, тому ні про яке заохочення чи, навпаки, покарання навіть не було мови.

– Як вам працюється у нас, пане Морозе? – поцікавився підкомісар, запросивши Федора сісти.

– Дякую, добре, – відповів заінтригований таким початком розмови Федір.

– Ви хочете продовжувати служити у поліції?

– Так. Мені подобається моя робота.

Тут підкомісар Глодувка вирішив не тягнути далі:

– Що ж, а тепер скажу, чому я вас викликав. Вам, пане Мороз, безперечно, відоме рішення від 22 березня 1920 року, яке давало право комісарам поліції приймати на роботу осіб, якщо вони відповідали усім вимогам до претендентів.