Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Твоїми вустами, Василю, та мед пити…

– Ну, давай уже, Іване, лягати, – перебив Приходька Ганжа – Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.

– А як підпалять?.

– Та й біс із ним! – озвався байдуже Ганжа. – Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?

– То, мо’, ще я постережу надворі?

– А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.

– Воно так, – погодився Іван та й почав роззуватися – лаштуватися до сну…

Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі приходили ночувати до Ганжі, і хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, сміливо блискала вікнами. І Василь, щоразу покидаючи її раннім ранком, боровся із спокусою поплескати долонею по стіні: так-то, брате, видать, нас і вогонь не бере!

А загорітись таки мусило. Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горіти – рано чи пізно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту ніч, якраз після перших півнів, довелося йому зіскакувати з обігрітої постелі та й вибігати з чобітьми й шкуратянкою в одній руці, з наганом у другій на освітлений кривавим вогнищем двір.

Василь стояв серед двору простоволосий (кепочку забув на лаві, а тепер уже пізно за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними відблисками, шо металися по його важкій, наче з бронзи вилитій постаті, і дивився, як у злому вогні корчилася його хата. Хоч перший осінній морозенко вже побігав по землі, похукав на трави, покриваючи білою памороззю, Ганжа не відчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвір’ї розтікався чорний паруючий круг, прогрівав остуджену землю, сушив змокрілий спориш. Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, і вже здавалося йому, що то не вогонь – величезний червоний шуліка хижо впав на хату просто з неба і терзає, і рве її на шматки – змахує полум’яними крилами, намагаючись відірвати свою здобич од землі та й занести кудись за три світи, у вогняне велетенське гніздо. На сусідських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стріхи воду, напинали мокрі рядна, гукали один до одного, і вже поруч ударила в голос якась молодиця, їй відгукнулася інша – затужили, як над покійником, – Василь не чув і не бачив нічого. Аж тоді, коли на двір увірвалися захекані комнезаможі – хто охляп на коні, хто пішки, та й метнулися з відрами, вилами, крюками до хати, Василь зупинив їх і похмуро сказав:

– Рятуйте сусідські хати. Моя вже і так догорить.

Коли ж хата догоріла, Василь сів просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишені – пішов із двору. І до самісінького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як підходив до подвір’я Гайдуків, довго стукав у ворота – на той стукіт і собачий розлючений гавкіт вийшов один з молодих Гайдученків – здоровенний парубійко з розкудланою чуприною. Цитьнув на пса, сердито спитав у сіріючу темряву:

– Кого там лиха година носить?

– Де батько?

Гайдученко, мабуть, одразу впізнав голос голови сільради, бо не став уже допитуватись, хто оце добивається до них, а гукнув:

– Іх нема вдома!

– Де ж він?

– Поїхали на маслобойку!

– Давно поїхав?

– Ще звечора.

Ганжа більше нічого не розпитував. Відійшов од воріт, трохи постояв та й рушив далі – вздовж темної вулиці, що наче вимерла – затуляла і вуха, і очі чорними долонями ночі: я нічого не чула й не бачила, і ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.

Всією спиною відчував Ганжа сторожкі оті очі, що пильнували за ним, ладні, однак, відразу ж щезнути, щоб тільки він їх не помітив. «І отак зроду-віку: позалізають у шпарки та й витикаються звідти слимаками – і я не я, і хата не моя! Ти, сусіде, хоч сам згори, аби тільки моя хата не горіла… І в цьому – вся наша біда, наше прокляття. Бач, з кожного вікна виглядають, – знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моїм… отак бачили й отого палія… А спробуй-но спитати – умре, а не скаже… От і роби людям добро!» – з гіркою образою закінчив Ганжа, та відразу ж обпік спогад про те, як влетіли комнезаможі на його двір – немов не на пожежу, на смертний бій прилетіли! – і як Максим не спав – чатував на нього під хатою з Івасютиною гаківницею в задубілих руках, і як ночували три ночі в нього, аж поки він сказав: годі. І образа на односельчан потіснилася – дала місце іншому почуттю, що вмощувалося, вмощувалося та й відбилося на суворому обличчі Ганжі: розгладило теплими пальчиками зморшки, дихнуло в затужавілі очі, пом’якшило твердо стулені губи. І Ганжу вперше після пожежі потягло на куриво. Діставши кисет, він довго лаштував цигарку, а ще довше палив сірники. Сірчані голівки, торкнувшись вогнисто об коробку, з тихим шипінням зривалися, спалахували миттєвими зірочками та й гасли, ледь не долетівши до землі, а Ганжа вперто чиркав, наче затявся засвітити посеред завмерлої сільської вулиці отаку ж зірку, яка зоріла просто над його головою. І він її таки засвітив, і поніс перед собою в губах, роздуваючи упертий вогник, що зухвалою іскрою пронизував темряву.