Анатолій Дімаров - І будуть люди

Вже прощаючись. Гінзбург пригадав:

– А як у вас справи зі школою?

– Та як… – зам’явся Василь. Поліз був рукою до потилиці, а потім махнув досадливо: – Не кується й не мелеться!.. Школа, товаришу, то є, хороша є школа… Так що ж толку в тій школі, коли дітей вчити нікому.

– Як нікому? – здивувався Гінзбург. – Пам’ятаю: вам ще торік учителя послали.

– Та прислали, – невесело погодився Василь. – Тільки краще б ви його собі залишили. Біда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дітьми возитися, коли він скоро своїм не зможе ради дати.

– Він що – багатодітний?

– Еге ж, багатодітний: уже третя дівка з отаким-о животом від нього ходить… А він, гад прищавий, ще з однією собачу любов закрутив!

– Ну, це вже ваш недогляд, – заперечив Гінзбург. – Це вже ви повинні перевиховувати…

– Його й без мене дядьки обіцяють перевиховати. Хай тільки піймають іще біля якої – вони йому котячі горішки вилущать. Викинуть і понюхати не дадуть… А я його, такого, й на поріг до школи не пущу! Совість моя партійна того не дозволить…

– Доведеться підшукати вам нового учителя, – погодився Гінзбург. – А ти сам не жди, поки тобі на тарілці піднесуть, – зайди в наросвіту, може, на твоє щастя, хто й знайдеться.

– Та я-то зайду, зайти не штука…

– Зайди, зайди! – подав на прощання руку секретар. – Ну, то бувай здоров, коли що – не забувай!

І розійшлися: Гінзбург у повітком, Ганжа – спершу в наросвіту, потім на пошту – за свіжими газетами і аж тоді вже – в рідне село.

Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пізньої ночі підходив до своєї хати, від стіни відклеїлась темна постать, ворухнулася йому назустріч.

– Хто там? – спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.

– Дядьку Василю!

– Максиме?.. Ти чого тут стирчиш?

– То вас пустили, дядьку Василю?

Голос парубка аж тремтить від радості, він тупцяється біля Ганжі в своєму пошарпаному кожушкові молоденьким ведмедиком, торохтить узувачкою по дзвінкій, уже трохи підмерзлій землі.

– Пустили? – дивується Василь. – Та хто б це мав мене забирати?.. Постій, постій, а це що в тебе?

– Та-а… Це так… – ніяково бубонить Максим та й намагається приховати за спиною Івасютину гаківницю. Тільки де ж її в біса затулиш, оцю багацьку пукавку, коли вона своїм гранчастим дулом мало не дістає хлопцеві до вуха!

– То ти мене тут стеріг! – догадався нарешті Василь і, обійнявши парубка за плечі, на мить притиснув його голову до своєї шкурятинки. – Ну, спасибі, брате, спасибі!.. А тепер іди собі додому, бо мати, мабуть, уже й очі прогледіла…

– То ви, дядьку, таки повернулися, – вже не запитально, а задоволено-ствердно мовив Максим та й пішов слухняно додому, потупотів кудлатою тінню. А Ганжа довго ще стояв біля дверей, тримаючи руку на клямці: заходити до хати чомусь не хотілося.

«Гарний хлопець оцей Максим, бач, півночі простояв, мене виглядаючи», – розчулено думав він і, може, вперше спала думка, що вже заради оцього варто жити, й боротись, і ночувати в одинокій, необжитій хаті, позбавленій затишного й теплого жіночого духу. «Так, невдало якось воно в мене виходить, невдало, – роздумує гірко Василь, все ще старцюючи біля дверей: надворі йому зараз затишніше, аніж у хаті. – Удівець не вдівець, парубок не парубок, а так, чорти його батька зна й що, як той пес на припоні… Чи, може, й справді завести якусь удовицю, хай би обігріла хату?.. Тільки нічого не вийде в мене», – відразу ж сам собі заперечив Василь, і перед ним, як накликане, випливло обличчя Олени, обпекло його серце синіми, як небо, очима. «Прокляття моє, муко моя!.. Отруїла ти душу мою та й пішла – так і не дала мені спити твого кохання!.. Що ж тобі ще треба від мене?.. Подивись: я вже сивий, уже однолітки мої повидавали дочок, поженили синів та ходять дідами, а ти все примушуєш мене чекати – невідомо чого, надіятись – невідомо навіщо… От візьму та й оженюся на першій, яка тільки під руку трапиться, оженюся, аби тільки ти відчепилась від мене. Так хіба ж ти відчепишся?.. Хіба ти покинеш?.. Станеш між нею і мною, осліпиш своїми очима, скуєш мою душу… Бо мені часом здається, що вони і в домовині не згасли, оті очі твої, Олено, і з-під сирої землі сяють синіми зорями та й будуть сяяти, доки і я ляжу отам біля тебе… Чи хоч тоді ти заспокоїшся, Олено?»

Василь торгає клямку, і клямка жалісливо видзвонює, а темна хата тихенько постогнує: десь у димарі кублиться невгомонний вітрисько, що забрався туди переночувати та все ніяк не вмоститься, все не зігріється: тремтить, бідолаха, посвистує в порожній кулак, уже й не радий, що потрапив у таку необжиту халупу. «Що ж, брате, посвищемо разом та й будемо спати, – невесело жартує Василь, роздягаючись. – Пробач, дорогий госте, що в печі не топлено, що їсти не зварено: сам бачиш, як живемо…» Вітер ще трохи поскімлив-поскімлив та й затих: десь, мабуть, таки пригрівся, сердега, Василь же ще довго холонув необігрітою душею, – лежав голічерева, підклавши руки під голову, світив у низеньку стелю тоскними очима, і широкі необласкані груди його аж боліли по жіночій голівці – по теплій шоці, гарячих устах, шовковистій косі. Хай би спала оце зараз у нього на грудях – не поворухнувся б, не дихнув би до самісінького ранку.