Анатолій Дімаров - І будуть люди

– З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоїш, бо, Їй-Богу, прожену!

Іван ще далі відступив од Ганжі:

– А сердитись будеш?

– Чого б то я мав сердитись?

– Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили.

– Хату? – здивувався Ганжа, – А хто її має палити?

– Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рішили: ночувати в тебе по черзі…

– Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?

– От-от, – засміявся Іван, – То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.

– Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:

– От же бісова жінка!

– Що там таке?

– І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала… А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..

– На мого.

– І чого мені так не поталанило в житті, Василю? – далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника – В людей жінки як жінки, а в мене – чортяка з рогами! Я їй – стрижене, вона мені – кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить… Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!

– А може, й не знала, – в’яло заперечив Ганжа, – може, й не нарошне.

– Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!

– Ну й що, помогло?

– Як мертвому кадило, – махнув рукою Іван. – Хіба тепер дохтура! Пів-Хоролівки оббігав, поки знайшов, а знайшов, показую зуба: «Порятуйте, – кажу, – бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», – так він і дивитись не захотів!..

– Не схотів? Ти йому, мабуть, не приніс нічого?

– Де ж у ката не приніс! – аж розсердився Іван. – Шматок сала на стіл поклав. Та він все одно не схотів. «Я, – каже, – голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гігіколог я». Та й випхав мене із моїм зубом надвір… Спасибі, хоч сало віддав… Василю, а гігіколог – це не по кобилячій часті?

– Може, й по кобилячій, – байдуже озвався Василь.

– Ех, дурна ж голова – не спитав! – забідкався Іван.

– Що в тебе – кобила захворіла?

– Та, слава Богу, здорова. Ану ж що трапиться, от і не треба було б уже шукати!

Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був під свіжим враженням своєї мандрівки до Хоролівки, бо згодом поцікавився:

– Василю, ти не знаєш, чого городські жінки почали такі короткі спідниці шити? Матерії нема, чи розпорядження таке вийшло?

– Мабуть, що розпорядження, – вперше посміхнувся Василь. – А що – дуже короткі?

– Та, щоб тобі не збрехати, аж за коліна. І хоч би було що показувати, а то такі ж загодовані, як ото поросята в поганого господаря: скільки ти йому не пхай, а воно все ребрами світить. Гузення того, ну, Їй-Богу, в жменьку ввібрати, вискоче на каблучках, та й – стриб, стриб перед очима, хоч батогом відганяй… Отож, видно, посьорбає порожнього супику та й стрибає з тієї великої радості, – зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долівку. – А скажи мені, Василю, коли вже крам у нас буде?

– Скоро буде, Іване, – пообіцяв Ганжа. – Сам знаєш, що нам буржуї в спадщину залишили: голод та руїни. То спершу, щоб щось виробляти, – відбудувати спершу треба…

– Та хоч би карасину завозили, та мила, та солі, – ремствував далі Іван. – Був я оце в Хоролівці, думав нову косу купити, так де там – і не підступишся! Таку ціну гилять, що аж волосся дибом стає. «Бійтеся Бога, – кажу, – хіба можна таку ціну з живого чоловіка лупити! Хто ж вас, чортів, годуватиме, як ви дядькові в руки коси не дасте? Будете ж самі злидні косити, а витрішки їсти!..» А вони ще й регочуть: «Нічаво, ми найдемо, що їсти, а ти у власті своєї спроси, коли вона ножиці свої зімкне, отоді вже й коси подешевшають». – «Щоб же вони зімкнулися, – кажу їм, – та на ваших шиях!» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів…

– Будуть і коси… Все буде, Іване, дай тільки час.

– Дай-то боже і нашому теляті вовка з’їсти, – обізвався Іван. – Воно б уже й так можна було жити потроху… Війни, слава Богу, немає, банди теж наче вивелись… Так продрозкладка ж дихати не дає!.. Ти в повіті буваєш, чого ж ти їм нічого не кажеш?.. Що вони там собі думають?..

– Думають, Іване, думають, – пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. – І не тільки думають – готують новий закон… – якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. – З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено здав, а що лишилося – роби що хочеш: чи на базар, чи сам поїж…