Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Ти почекай, ми скоро закінчимо! – гукнув йому вслід Гінзбург. – Ти мені ще потрібний.

Василь постояв у коридорі, похмуро й замкнено скурив немалу самокрутку з міцнющого, як сто чортів, тютюну, а потім вийшов на ганок: люди його зараз дратували. Там його і знайшов секретар повіткому.

– А я думав, що ти вже втік, – весело заговорив він, намагаючись попасти в рукав коротенької шкуратянки: одягався Гінзбург завжди на ходу. – Голодний?

– Ні.

– Все одно ходім їсти, бо я голодний, як вовк.

Василь покірно дав завести себе до соцвихівської їдальні, де харчувався майже весь радпартактив повітового міста. Зал світився чистою бідністю: столи хоч і не мали скатертин, зате були добре вишкрябані, дерев’яні ложки – наче щойно куплені, полив’яні миски не скидались на неоковирну людину, на губах у якої завжди лишаються сліди позавчорашнього обіду. І весела молоденька дівчина, що відразу ж підбігла до них, теж світилася отією ошатною бідністю: ношене-переношене платтячко, сіренький фартушок, ще материні, мабуть, черевички, але зате все чисте, попрасоване, а очі так і сяють світло-сірою доброзичливістю. Ганжі аж незручно стало за свої поруділі запилені чоботища, які вже давно голосили по ваксі (а де ж її у бісової мами візьмеш!), огрубілі, погано вимиті руки з чорними обламаними нігтями на єдиних двох пальцях. Він провів долонею по підборіддю – і борода не голена, не встиг поголитися, тепер страшний, мабуть, як чорт.

– Чим ви нас, Сашо, вгощатимете? – весело спитав Гінзбург і, глянувши на Ганжу, що все ще супився, додав: – Бо товариш голодний, бачите, яким вовком дивиться!

Переказуючи, чим вона сьогодні їх годуватиме, Саша довго ще стояла біля них, зате мало подавала: на перше суп, синій, як мрець, – крихітні кружальця жиру спритно втікали від ложки, а картоплину можна було виловити хіба що густим волоком; на другу страву – перлова каша, змащена для годиться прогірклою олією, і на третє – по склянці узвару.

– Ого, які ми сьогодні щедрі! – вигукнув Гінзбург і заходився сьорбати суп, аж заворушилися вуха.

«Здорово ж ви живете!» – жалісливо подивився на худеньку постать секретаря Василь. І недавня образа, коли його «пісочили» на повіткомі, стала в’янути, він уже спокійніше, без внутрішньої настороженості та упередження, міг розмовляти із Гінзбургом.

Той же добирав способу їсти й розпитувати Ганжу про сільські справи: чи охоче дядько здає продрозкладку, чи багато облогових земель, як пройшла чистка комнезаму, що чувати зі школою.

– Охоче, аж пробі кричить! – відповів сердито Василь на перше питання – Ще рік так із дядька шкуру подеремо – він нам насіє! Бур’яни будем косити, а вовків випасати!

Гінзбурга, здається, ані здивувала, ані вразила отака контрреволюційна відповідь Ганжі. Він тільки оглянувся, жартівливо зацитькав:

– Ша, годі… – І, враз посерйознішавши, відставив порожню склянку, з якої довго й уперто намагався витрусити ще хоч краплину узвару, витер долонею губи. – З продрозкладкою будем кінчати – переходити на продподаток.

– Коли? – аж смикнувся зраділо Василь.

– З нового року. Сам Ленін сказав: годі! Війна скінчилася, чіплятися далі за воєнний комунізм – угробити все господарство.

– Правильно! – рубонув долонею по столу Василь.

– Обережніше, стіл поб’єш! – засміявся Гінзбург. І, знову набравши серйозного виду: – Це – поки що неофіціально, не для зайвих чуток… А тепер скажи мені от що: що там у тебе з комнезамом?

– Ляндер уже доніс?

– Не доніс, а доповів.

– Ну, то я отак чистити комнезам однаково не дам! – відрубав сердито Василь. – Ти знаєш, товаришу, скільки невіруючих у нашому селі?

– Цікаво, цікаво…

– Я та Максим… От і всі, хоч оближися. То хто ж тоді в комнезамі буде, як усіх віруючих вичистити?

– Так…

– От тобі й так! А Ляндер в одну дудку: чисть – і нікакіх гвоздєй! А того не розуміє, шо комнезам – не бичок.

– Так, Ляндер справді тут перегнув, – погодився Гінзбург і раптом, сердито почервонівши, напосівся на Василя: – А ти чого досі мовчав? Чому в повіткомі нічого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався?

– Боявся би – послухався б… Просто – не до цього було. Ви ж мене на повіткомі як мокрим рядном накрили… А ота найбільше… товаришка!..

– А, Ольга! – весело засміявся Гінзбург. – Та нікому спуску не дає. Тій на зуби не попадайся… Ось зачекай, приїде вона колись до тебе та візьметься за ваших жінок…

– Я всі містки по дорозі порозбираю, – пообіцяв похмуро Василь.