Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

– То добре!

– А от далі вже недобре! – остудив Валька Хроновят. – Полякам, певно, не до душі, що вони дозволили під боком працювати «Маслосоюзу». Вони роблять все, щоб нашкодити нам. Правда, заборонити продавати за кордон вони не можуть – наше масло чекають в Європі і купують його. Зате вони пішли іншою дорогою. Масло вивозіть, продавайте, але гроші переводити до Польщі Варшава не дозволяє!

Почувши таке, Андрій навіть поставив свою філіжанку з недопитою гербатою назад на тацю.

– Що ж робити? – здивовано запитав він Палія.

– Тому ви й тут! – відказав той.

– А що я можу зробити?

– Варшава заборонила нам переводити гроші, але нічого не каже про товари, – продовжував Хроновят. – Ми можемо купувати ті самі сепаратори чи автомобілі й привозити у Край.

– А я? – не вгавав Валько.

– Вам відоме ім’я Альфред Коль? – поцікавився Палій.

– Коль? – перепитав Андрій. – Колись у Месопотамії моїм безпосереднім командиром був обер-фендрик Альфред Коль.

– Це він! – підтвердив Хроновят. – Зараз він має фірму, яка продає вантажні автомобілі. «Маслосоюз» хоче купити їх у нього.

– А до чого тут я?

– Гадаю, якщо серед покупців буде знана йому людина, то покупка пройде легше.

– Сподіваюся, у вас з вашим командиром не було конфліктів? – поцікавився Андрій Палій.

– Не гризлися, – невизначено відказав Валько.

Він думав про своє.

– От і файно! – зрадів Михайло Хроновят. – Гадаю, ви не відмовитися проїхатися до Німеччини. Обіцяю: один автомобіль – ваш!..

У той саме момент зовсім недалеко від контори «Маслосоюзу», на Святоюрській горі, вирішувалася й доля Досифеї. Її провели до митрополичих палат, де на неї вже чекав Андрей Шептицький. Будинок, де жив Митрополит, стояв навпроти самого собору Святого Юра. Він був двоповерховий з колонадою, яка підтримувала досить великий балкон.

У супроводі монаха Досифея пройшла повз внутрішню капличку, стіни якої пам’ятали пензлі художників Градолєвського та Угницького. У такий час тут нікого не було, тому Досифея піднялася сходами на другий поверх, вони пройшли через велику трапезну, де стояв довгий стіл з багатьма кріслами. Черниця знала, що саме тут зазвичай збиралися собори й вирішувалися нагальні справи церкви.

Трапезна також була безлюдна. Супроводжуючий монах відчинив перед Досифеєю двері й сказав лише:

– Вас чекають, сестро!

Досифея боязко ступила на балкон і зупинилася, вражена побаченим. Балкон височів над схилом гори. Посередині виднілися правильні чотирикутники квітів, що зацвіли найрізноманітнішими кольорами. Схили гори були засаджені фруктовими деревами, але до врожаю було ще далеко. Весь простір садів прорізали численні стежини, здебільшого криві, й вони дещо псували загальну картину.

Досифея подивилася вдалину. Там, унизу, вона вгадала високу вежу міської ратуші. До неї долинули звуки дзвона. Він відбив першу годину.

– Ви напрочуд пунктуальна, сестро! – почула вона збоку.

З несподіванки Досифея відсахнулася і тут побачила Митрополита Андрея.

Він сидів у плетеному кріслі і з цікавістю дивився на гостю. Найперше кидалася у вічі велика, вже сива борода. На предстоятелі церкви не було жодних ознак, що говорили б про його стан, лише проста сутана. Ноги Шептицького були накриті картатим пледом. В руках він тримав якусь велику книгу, котру читав перед тим. Про це свідчили окуляри.

Досифея нарешті оговталася, підійшла до Митрополита й поцілувала йому руку. Вже з перших кроків він зауважив її кульгавість й одразу перейнявся жалістю до майбутньої ігумені.

– Ви стомилися з дороги, сестро! Сядьте біля мене!

Митрополит Андрей показав на крісло, що стояло з іншого боку столика. Коли ж Досифея сіла навпроти нього й не могла приборкати хвилювання, Шептицький усміхнувся.

– Не треба так хвилюватися! – заспокоїв він. – Впевнений – ви, сестро, справитесь!

Виявляється, рішення про призначення сестри Досифеї ігуменею монастиря він прийняв уже давно, про що, власне, не забарився повідомити.

– Я запросив вас для того, щоб познайомитися поближче, – продовжив Митрополит.

Досифея хотіла сказати, що тремтить не від того, про що говорить предстоятель, але від самого факту їхньої зустрічі. Однак вона тільки кивнула головою.

А Шептицький продовжував:

– Люблю отак сидіти й милуватися садами. Їх колись запланував Клеменс Ксаверій Фесінґер. Він любив тодішній стиль бароко й навіть тут не відступив від нього. Коли був у Святому місті, то йому захотілося і тут зробити щось подібне на ватиканський Бельведер. Але сто років тому сади переробили. Хочу відновити те, що було найперше.