Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

– Не туда! – впевнено відказав Василь. – Не нині, вуйку Іване!

– То й не треба ніколи!

Василь Мороз завдячував Кандибі тим, що опинився тут, у місті Чикаго. Свого часу, приїхавши у рідну оселю на побивку, Іван Кандиба зумів захопити молодого Василя розповідями про тутешнє життя. І хоч навіть прикрашене з уст Івана воно аж ніяк не виглядало ідеальним, Василь захопився цим і забажав побачити його наяву. Саме Кандиба позичив йому гроші на подорож, саме він зробив так, що невідомого галицького юнака запросив на роботу завод, на якому працював сам Іван, саме на квартирі Кандиб попервах жив Василь. Іван Кандиба став причиною і того, що Василь зустрів свою Анну. Зрештою, Мороз також вмів бути вдячним, і старший товариш це знав: коли Василь відвідував рідних у Галичині, саме через нього той передав братові Семену чималу для нього суму грошей.

Зараз вони знову опинилися у скруті.

– Просто не знаю, як жити далі! – признався Василь.

– Кинь, Василю! Що, власне, сталося? Лишився без роботи?

– Та хоча б!

– Зато руки на місці!

– А куда їх припасувати? І коли? А до того безплатну зупу їсти?

– Та хоча б! Голод, як ти знаєш, не тітка!

Іван Кандиба деякий час дивився на холодну воду озера.

– Не треба вішати носа! – знову сказав він. – В неділю після відправи в церкві ми зберемося разом і поговоримо про те, що робити далі. А зараз підемо додому. Одне добре: хоч наші жінки не будуть переживати, що з нами щось станеться на роботі!

Що ж, це справді так! Хоч на заводі, де вони ще вчора працювали, намагалися дотримуватися всіх правил, але час від часу все ж траплялися нещасні випадки, котрі закінчувалися навіть смертю. Такі випадки аж ніяк не сприяли бажанню хоч якось працювати, але саме життя змушувало кожного ранку знову переступати ворота заводу. Сьогодні ж навіть такі трагічні випадки залишилися в минулому, й невідомо, коли вони знову зможуть зайняти свої місця за конвеєром і чи станеться це взагалі.

Іван Кандиба взяв Василя під руку і повів у напрямку до району Чикаго, де проживали більшість українських емігрантів.

Будинок, у якому на третьому поверсі наймав одну кімнату Василь з сім’єю, стояв на вулиці, яка аж ніяк не належала до фешенебельних. Зрештою, тут жила більша частина тепер вже колишніх робітників заводу «Форда». Будинок і належав заводу. Крім Василя українцями тут були лише Кандиби. Решта галицьких іммігрантів компактно проживала при сталеварнях у південній частині Чикаго. Зазвичай вихідці із Галичини збиралися разом біля своїх церков. Звичайно вони були греко-католиками, але Василь Мороз належав до православної парафії церкви святої Трійці. Цьому було декілька причин: по-перше, сюди ще здавна ходив Іван Кандиба, що був авторитетом для молодого іммігранта; по-друге, православною була його дружина Анна; по-третє, саме ця церква виявилася найближчою до того місця, де проживали Морози. Була ще одна причина. У церкві святої Трійці служив архієпископ Іоанн Теодорович. Василеві Морозу було приємно слухати його проводі, до того ж Теодорович жодного разу нічого не говорив проти греко-католиків, а, навпаки, називав їх братами по вірі. Крім того, з’ясувалося, що тоді ще капелан армії Української Народної Республіки лежав з тифом у той самий час і в тому самому шпиталі, що й брат Василя Федір. Це стало останньою краплею, що греко-католик Василь Мороз перейшов у православ’я.

Василь не міг вирішити, як він скаже Анні про те, що більше не приноситиме додому грошей, але виявилося, що дружина все знає від сусідів. Вона лише погладила чоловіка по руці й тихо сказала:

– Все буде добре! Не ми одні!

Василь сумно подивився на ліжко, де мирно посопували маленькі донечки. Старшу трирічну Олусь назвали на честь господині, де Анна працювала прислугою. Господарі досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тільки приємні спогади. Молодша на рік Марта – точна копія своєї тітки. Зараз Василеві треба було думати, як їх прогодувати.

– Я завтра піду до Ведемайерів і попрошуся на роботу, – говорила Анна.

До народження дочок вона працювала у німецьких іммігрантів.

Василь скрушно похитав головою.

– Не думаю, що вони знову тебе приймуть, – сказав він. – Фрідріх Ведемайер сильно погорів на біржі. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобі платити.

– Та хоч якусь їду приноситиму! Усе ж ліпше, ніж безплатна зупа!

Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнів.