Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

Митрополит поклав книгу на столик, зверху окуляри.

– Мені про вас говорили двоє людей, – продовжував він. – Блаженної пам’яті ігуменя Емілія і ваш парох отець Петро.

Досифея підвела здивовані очі. Побачивши цей порух, Шептицький кивнув головою.

– Так, ми з отцем Петром колись говорили про вас, і я похвалив його за те, що саме з його парафії вийшла така могутня віра у нашого Спасителя.

Досифея просто не знала, що відповісти. Виявилося, що все вже вирішено без неї.

– Скажіть мені, сестро! Але якщо ви знайдете моє запитання недоречним чи образливим, можете не відповідати мені, – говорив Шептицький. – Ваша кульгавість з дитинства?

– Ні, Ваша Еміненціє! – нарешті подала голос Досифея. – Це від війни. Коли у нашому монастирі матінка Емілія дозволила відкрити шпиталь для воїнів, ми ходили біля поранених. Як поляки підступили до Кам’янки, то стріляли по місту. Пару бомб впало на монастир. Тоди вбили трьох наших сестер. Мені іще пощастило.

Андрей Шептицький по-новому подивився на Досифею. Йому сподобалося, що вона не жаліється на свою недугу, зате шкодує за іншими, котрим пощастило менше.

«Справиться!» – впевнено подумав Митрополит і простягнув руку для поцілунку.

Василь Мороз стояв перед невисоким кам’яним нагромадженням і дивився на свинцеві води озера Мічиган. В обличчя дув вогкий грудневий вітер, пронизував наскрізь теплий одяг, але чоловік не відчував холоду. Василь дивився на чайок, котрі боролися з поривами вітру, що намагався закинути їх на близьке місто, але птахи вперто трималися на одному місці. Його думки були далеко й не стосувалися ні холодного мічиганського вітру, ні впертих чайок, ні свинцевого неба, котре «обіцяло» десь ближче до вечора ощасливити землю таким же холодним дощем.

Сьогодні він став безробітним. Дивно, але така очікувана звістка, котра витала над ним чи не від того проклятого четверга, названого у пресі чорним [5]  Обвальне падіння цін акцій, яке розпочалось у четвер 24 жовтня 1929 року. Початок Великої депресії. , здавалася йому – й не лише йому одному – чимось неймовірним, таким, що точно не зачепить його. Завод Форда, де Василь працював, був допоміжним у Чикаго (основне виробництво сконцентрувалося у Детройті) й ніколи не мав проблем зі збутом продукції. Щоправда, протягом минулого року постійно знижувався продаж автомобілів, але це пояснювалося тим, що діловиті американці більше грошей витрачали на купівлю акцій, адже саме це могло забезпечити їхнє безбідне життя після того, як не стане роботи. Василь Мороз також почав подумувати над тим, чи не ризикнути своїми заощадженнями і не придбати якусь частину акцій своєї фірми. У них з дружиною навіть виникла суперечка щодо цього: Анна була категорично проти того, щоб замість звичних їй доларів тримати вдома якісь акції, цінність яких залежатиме не від них самих. Тоді вони навіть посварилися, але Василь усе ж наполіг на своєму. Зробити «купівлю століття» він планував на двадцять восьме жовтня.

Що ж, життя розсудило по-своєму. Цей понеділок виявився не менш чорним, ніж попередній четвер, хоч і не такий, як наступний вівторок. Причиною того, що сталося потім, стало те, що акції не могли забезпечити виплати дивідендів, на що, власне сподівалися їх власники. І двадцять четвертого жовтня вони різко впали в ціні. Тут же з’явилися так звані «ведмеді» – гравці на пониженні акцій. Акції почали продаватися з такою швидкістю і у такій кількості, що вони остаточно знецінились і стали не варті того, щоб їх підняти з підлоги. Президент Гувер (а депресія припала на перший рік його президентства), на перших порах взагалі не знав, що робити. Зрештою, він – та й усі також – сподівалися, що це лише один з нещасливих днів і все пройде само, але в понеділок двадцять восьмого жовтня виявилося, що попередні події були лише прелюдією до чорного понеділка та не менш чорного вівторка.

Саме після цих днів Василь Мороз наяву бачив, як зводили рахунки з життям ті, хто сподівався все своє життя жити з процентів акцій. До Чикаго відгомін подій на Волл-стрит докотився через декілька днів, але й тут вони були не менш драматичні, аніж у Нью-Йорку. Одного ранку, йдучи на роботу, він бачив, як пожежні буквально змивали з тротуару кров, яка лишилася від падіння якогось невдахи. Змивали разом з папірцями колись дорогих акцій. Вони валялися всюди. Чи належали це акції самогубцю, чи якісь випадкові, не знав ніхто, як ніхто не бажав з’ясовувати. Кожен переживав за себе.