Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

– Ну і слава Богу!

Досифея на хвильку замовкла.

– Андрію, можна тебе спитати? – після деякої паузи мовила вона.

– Так, питай!

– Ти не знаєш, як зараз… Левко?

– Мій кум? – перепитав Валько. – Та він приїжджав до Перетина два роки тому!

– Я знаю! Данило говорив мені. А від того часу як він?

Валько знизав плечима.

– Та його батько Василь каже, що Левко став вченим. Жиє в Австрії.

– Ну і слава Богу! – перехрестилася Досифея.

Андрій лише подивився на черницю. Для нього, звісно, не було таємницею зацікавленість Досифеї Левком Вовком. Усі в Перетині знали про причину, чому Ксеня Солтис пішла у монастир. Зрештою, цьому аж надто посприяла її мати Юстина, коли ще була жива. Здається, вона так і не змогла змиритися з думкою, що її дочка пішла від неї. Напевне, саме ця обставина – рішення Ксені спокутувати свій гріх щодо Василя Вовка – й перетворило Юстину на його ворога. Виходило навіть, що у цій ворожнечі Орина Ребрик взагалі не була головною. Зараз же, коли Юстина вже померла, буря в Перетині вляглася, від чого життя стало навіть нецікавим.

За розмовою дорога до Львова проминула непомітно. Колишні сусіди змогли наговоритися, напевне, за весь втрачений час, тим більше, що ніхто до них так і не підсів.

У Львові обоє сіли на той самий трамвай. Сестра Досифея зійшла першою і рушила до собору Святого Юра, де на неї вже чекали, а Валько поїхав далі.

Він вже звично, без пієтету, як це було колись, відчинив двері будинку на розі вулиць Секстуської та Костюшка. Тут його вже знали, тому секретар, привітавшись, лише показав на двері.

– Вас чекають, – тільки й сказав.

У кабінеті директора «Маслосоюзу», окрім самого Андрія Палія, Валько побачив ще одну людину. Це був приблизно його віку довгов’язий чоловік, якого Андрій бачив уперше, але, судячи з його поведінки, той не був новачком у цьому кабінеті.

– Доброго дня, Андрію! – підвівся з крісла Палій. – Радий, що ви приїхали.

Він потиснув Валькові руку.

– Дозвольте представити вам нашого колегу. Михайло Хроновят. Він відповідає за частину нашого експорту. А це той самий Андрій Валько, про якого ми, Михайле, говорили.

Хроновят підійшов до Андрія і також привітався.

– І дуже переживали, чи ви зможете приїхати, – мовив він.

– Чому? – здивувався Андрій.

Кожного разу, коли його викликали сюди, життя робило певний віраж і вже не було таким, як до того.

– Прошу сідати, – запросив Палій.

Він підняв слухавку телефона.

– Дві кави та одну гербату! – сказав директор.

Валько усміхнувся. Андрій Палій, виявляється, пам’ятав його смаки. Андрій дещо заспокоївся: якби мали сварити, то навряд чи би пригощали. Директор, видно, зрозумівши стан гостя, усміхнувся.

– Критикувати буду потім, – сказав він. – Тим більше, що, власне, й нема за що. Я знаю вас, Андрію, вже давно, тому пропущу вступ. Вам відомий стан справ у кооперативі?

– Більше у моєму повіті, – відказав Валько.

– Це природно! І що ви можете сказати про то? Давайте тільки без цифр! Вони мені вже миготять перед очима.

– Якщо без цифр, то селяни повірили нам, і я ризикну попросити автомобіль: возити масло кіньми вже не той рівень!

– Це добре, пане Андрію, що саме ви порушили це питання, – озвався Михайло Хроновят.

Він хотів іще щось сказати, але саме у той момент секретар приніс тацю з напоями і печивом.

– Пригощайтеся! – запросив Палій.

Хроновят подивився, як Валько узяв свою філіжанку з гербатою.

– Я чув, ви служили в османів, – сказав він. – Там і навчилися пити гербату?

– Радше в арабів, – відказав Валько. – У Месопотамії саме гербата рятувала від спеки. Кава для цього не підходила.

– Ви нагороджені Залізним хрестом. Маєте заслуги перед німцями? – продовжував допитуватись Михайло Хроновят.

– Я не назвав би це заслугами. Щоб піднести бойовий дух солдатів, німці та османи роздавали нагороди всім, кого зобачили перед собою. Це не нагороди за заслуги, – закінчив Андрій.

Тут Палій вирішив відкрити карти.

– Добре, не будемо далі тримати вас у невіданні, – мовив він. – Михайле, поясніть причину, чому Андрій тут.

– Але перед тим останнє запитання! – винувато сказав Хроновят. – Як у вас з німецькою мовою?

– Досить терпимо, – відказав Валько. – Навчився.

– Файно! Тепер про діло! Не тільки у вашому повіті справи йдуть добре! По всій Галичині, та й не лише тут, селяни повірили у нас. У Краю нам нема рівних. Ми продаємо масло у Європу і получаємо за то немалі гроші.