Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

Семен з-під лоба подивився на сина. Той встиг привести свого тезку до брата Івана, вже утрьох вирішували свої справи.

– Має любку, – тихо сказав він. – Дочка господара, в якого живе.

– Ну і добре! Але скажи йому, щоб того разу не відпускав її, а то знов загубить!

Про те, що Кость Смоляр «вкрав» у нього наречену, в селі знали всі, але Гриць Кандиба поставився до цього досить спокійно і не мав претензій до друга. Щоправда, відтоді він так і не бачився з Оксаною.

– Та діло молоде! – махнув рукою Семен. – Йому ще два роки вчитисьи!

– То правда! Не всім в землі сидіти! Василь Вовк розказує, що його Левко вже якимсь вченим став, забув, як то називаєсьи, то й най твій син тоже буде таким!

– Та Гриць буде просто вчителем!

– Тоже треба!

Так вони посиділи ще трохи, аж з хати вийшла жінка Семена Єва і, побачивши Олексу, запросила всіх до сніданку. Але Мороз відмовився.

– Треба їхати додому, – сказав він. – Там нас тоже чекає їда. Грицю, поїхали!

Попрощавшись, Морози нагнали коней, щоб встигнути на теплий сніданок…

Як виявилося, того дня гості були не лише у Кандиб – до Білецьких також приїхала дочка Марія. Щоправда, розмови у батьківській хаті були не надто веселими.

У той момент, коли Олекса Мороз заїжджав до себе на обійстя, Марія жалілася своїм батькам на чоловіка.

– Змінився він! Став не таким, як був перед тим! – говорила вона. – Коли Павло робив у своєму «Сельробі», то й гроші приносив додому, і знайомства тоже були. А тепер вже того нема.

– А що твій Павло робить? – допитувався батько Тома.

– Та я не знаю! Він казав мені, що вже не є в «Сельробі», зрозумів, що помилявся.

– То де він тепер?

– Не знаю. Він мені не говорить. Зараз поїхав із якимось молодиком чи то до Данцига, чи до Варшави… Я не зрозуміла. Але боюся, що Павло зв’язався з поганими людьми. Ви б поговорили з ним, тату! Він вас завжди слухав!

Тома зітхнув. Слова дочки боляче зачепили його і без того слабке серце. Останній рік він вже не бував у Львові, відмовлявся від пропозицій Талергофського комітету брати участь у його роботі – видно, роки у таборі біля Граца не минули даремно. Те, що він почув від Марії, занепокоїло його. Він вже давно не бачив Павла Макуху, як, зрештою, і дочку Марію, і зараз йому була незрозуміла така метаморфоза, що трапилася із зятем. На жаль, і тут Тома Білецький нічим допомогти не міг: їхати до Львова було несила, а Павло явно не спішив відвідати тестя.

Ні Тома, ні тим більше Марія, не знали, що Павло Макуха виконував інструкції, передані через лист їхнього Степана. Павлові належало за будь-яку ціну впровадитися в ряди Української Військової Організації і в подальшому чекати наступних інструкції. Не залишаючи роботи у «Сельробі», Павло шукав можливість вийти на когось із активних учасників УВО. Так його увагу привернув колишній боївкар «Летючої бригади» Роман Барановський. Відсидівши три роки після розгрому бригади, Роман знову з’явився у Львові, але ставлення до нього у теперішнього керівництва УВО вже змінилося. Оскільки тодішній Крайовий Комендант Роман Сушко у час встановлення нової Організації Українських Націоналістів сидів у слідчій тюрмі, саме на Романа Барановського, як керівника бойової, отже найважливішої в УВО, референтури припало важливе завдання: злиття УВО з ОУН. Незважаючи на такий високий пост Барановського, проти нього виникли якісь невиразні підозри у співпраці з польською поліцією. Коли ж до Львова прибув Омелян Сеник та перебрав пост Крайового Коменданта УВО, він усунув Романа Барановського від керівництва бойовою референтурою Крайової Команди УВО. Ображений Барановський забажав зустрітися зі своїм колишнім командиром Юліаном Головінським, але той на даний час перебував у Данцигу. Туди і відправився вже колишній керівник референтури.

Разом з ним поїхав його новий товариш Павло Макуха. Той уже встиг зробити так, щоб у «Сельробі» постало питання про його професійну невідповідність: декілька разів редактор завертав його статті, адже там Макуха чомусь посмів досить-таки толерантно висказатися про Українську Військову Організацію. Оскільки про все, що відбувалося у протилежному таборі, в УВО були прекрасно поінформовані, це не могло не залишитися непоміченим. Порвавши з «Сельробом», Павло Макуха вирішив, що кращої кандидатури, ніж Барановський, щоб виконати завдання, немає.

Тим більше, він знав про «Рибака» – а таким було псевдо Барановського – таке, що в подальшому дозволяло використати його для виконання будь-якого завдання.