Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

Місце проведення першого установчого конгресу було вибране не випадково. Звичайно, ніхто не дозволив би їм зібратися на території Польської держави. Це було виключено із самого початку. Не хотілося підводити і чехословацького президента Масарика, адже він і без того мав неприємності із Варшавою. Берлін відкинув сам Євген Коновалець. Це було дивно, адже саме в столиці Німеччини він проживав. На запитання Ярого, чому не підходить Берлін, Командант УВО відповів, що і так вже його звинувачують у підтримці лише однією державою, а той факт, що нова українська організація постане саме в Німеччині, аж ніяк не піде їй на користь, особливо тепер, коли країну буквально колотить ізсередини.

Неначе прочитавши його думки, Євген Коновалець поцікавився:

– Ви читали книгу такого собі Гітлера?

– «Майн Кампф»? – перепитав Ріко Ярий. – Певно, читав. Ще тоді, коли вона називалася «Чотири з половиною роки боротьби проти брехні, дурості і підступності». А чому ви запитали?

– І як вона вам?

Ріко невизначено знизав плечима.

– Не думаю, що йому щось вдасться втілити в життя! Надто все переходить розумні межі сприйняття.

– А що ви розумієте під розумними межами? Приєднання до Німеччини Австрії?

– Та хоча б!

– Ріхарде, та це несерйозно! – скривився Коновалець. – Не мине й десяти років, як австрійці самі попросять, щоб їх приєднали до Німеччини! Але мене інше хвилює: слова Гітлера про слов’янську расу. Для нього ми – представники нижчої раси, унденменшен. «Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звісно, можемо мати на увазі в першу чергу тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави». Здається, я правильно процитував слова пана Гітлера. Ось тому ми й маємо поволі залишити Німеччину.

– Ви так говорите, неначе переконані, що Гітлер прийде до влади! – засумнівався Ріко Ярий. – Та він навіть не німець!

– Ви забули, що австрійці самі попросяться до Німеччини!

Ні Ріко Ярий, ні сам Євген Коновалець не знали наскільки пророчими будуть ці слова! До поки що неймовірного аншлюсу Австрії залишилося якихось дев’ять років!

За дивним збігом Євгенові Коновальцю судилося прожити стільки ж!

Початок року для Олекси Мороза – господаря галицького села Перетин – став знаковим і щасливим. Після чотирирічної перерви обійстя Морозів у лютому знову поповнилося новою людиною – це знову була дівчинка, котру назвали на честь баби Настунею. До того ж він зумів докупити до своїх земель іще досить великий кавалок поля. Тепер Олекса міг не гризтися, що залишить своїм вже п’ятьом дітям, коли ті виростуть. Але поки це станеться, мине чимало часу.

Олекса ніколи не цурався роботи. Можливо, саме тому на нього батько покладав великі сподівання, виділяючи з-поміж інших братів. Власне, старому Грицеві й вибирати не довелося: середульший Федір не лежав душею до сільської роботи, а наймолодшому Василеві тоді було замало років, щоб розгледіти у ньому майбутнього господаря. Як виявилося, батько мав рацію: саме найстарший Олекса продовжив справу Морозів.

Зараз те саме він помічає, дивлячись на старшого сина Гриця, хоч малому ще немає і дев’яти років. Він залюбки допомагав батькові у роботі, певно, більше заважав, аніж навпаки, але Олекса ніколи не відмовляв синові – нехай спочатку побачить селянську працю, оцінить, а вже потім вирішить, чи це його.

Цього разу Олекса вирішив засіяти пшеницею прибране поле. Ще вчора він зорав його, пройшовся бороною так, що не знайдеш і грудочки. А сьогодні поклав на фіру мішок із зерном, посадив Грицька і поїхав до свого поля.

– Тату, а нашо нам так багато пшениці? – допитувався син. – Ми вже посіяли ще до зими.

– Тоди то була озимина, – говорив батько. – А нині то буде яра пшениця. Вона є найліпша, щоб мама спекла хліба. Во посієм її ми з тобою, вона виросте, в серпні зберем і повезем до вуйка Якова на лісничівку.

– А озима?

– А озиму знов посіємо на другий рік. І так кожного разу!

Придбане поле Морозів примикало до осади Павловських і знаходилося досить далеко від села. Дорога до нього проходила повз хутір Кандиб, де вже порався Семен. Привітавшись із шваґром і пообіцявши заглянути дорогою назад, Олекса нагнав коней.

Від «польської» землі його поле відділяв невеликий рів. Саме у той час, коли Олекса під’їжджав до своїх морґів, на протилежному березі рову Адам також сіяв пшеницю, але, на відміну від перетинців, робив це трактором.

– Тату, а чого ви сієте пшеницю руками, а поляки трактором? – похмуро запитав син.