Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Щоб навіть ненавмисно не видати себе, Спартак ніколи й нічого не занотовував – тільки запам’ятовував, нанизуючи одне свідчення на інше. Отож у підсумку в його голові сама собою склалася, так би мовити, усереднена картина катастрофи. Картина навряд чи повністю відповідала реаліям, проте мала і безперечну перевагу… Бо всі деталі катастрофи – від руйнування земляної дамби в гирлі Бабиного Яру до моменту, коли нещасні жертви почали захлинатися багнюкою, – уявлялися напрочуд живими, об’ємними. Немовби в стереоскопічному кіно. Тільки ще з запахом і смаком сирої землі, а також з тактильними відчуттями!..

Спартак чітко уявляв усе це… і водночас не знав, що із цим робити?! Так, років з одинадцяти він мріяв стати прозаїком-фантастом. Проте всі дорослі постійно втовкмачували, що письменника з нього не вийде… тому що з отаких «професорів» виходять науковці й інженери, але не літератори!.. Під впливом цих розмов Спартак чітко уявив, що рівно за два десятиліття до того в тому ж районі Києва – в Бабиному Яру почалися масові розстріли. А якщо відмотати назад у часі ще два десятиліття – виникне період, коли голодний Київ замерзав без дров у люту зиму. Так – дрова, які забули завезти в місто. Боярська вузькоколійка. І ще – перший з трьох Голодоморів, коли продзагони вигрібали у селян «під нуль» хліб на потреби Червоної Армії.

Тоді Спартак, уявивши себе справжнім «науковцем», вигадав числовий ряд:

І почав чекати, що ж станеться в 1981 році?..

Коли не сталося геть нічого жахливого, він відчув настільки глибоке розчарування, що поквапився забути про свою дурнувату теорію якомога швидше. Тим паче, десь в той період Спартак попервах просто познайомився, а потім почав зустрічатися з дочкою циркового тромбоніста Евкою Зарембою. Цю шибайголову оточувала компанія таких самих безшабашних дівчат – і все ж таки його Евка вирізнялася навіть на тлі подружок!.. І хоча вона була на кілька років старшою від Спартака, а старанний, трохи занудний студент Київської політехніки виглядав поруч з нею так само безглуздо, як Непохитний Олов’яний Солдатик поруч з Паперовою Балериною – обидва просто купалися в неймовірному шаленому коханні!..

Евка стала другою, хто дізнався про його пошуки. Першим був шкільний друг Валерка Гайдамака, через матір якого – тітку Гелену – вдалося вийти на останнього свідка. Проте якщо Валерці він не розповідав подробиць, то Евці чомусь виклав усі відомості, які дізнався від кожного свідка, включно з мамою Гатею. Вислухавши все, саме Евка сказала: «Спарику, ти такий чудовий оповідач!.. Я аж заслухалася».

Тоді він не втримався й поділився спогадами про те, як під час навчання у школі вчителі (з директрисою включно!) сміливо залишали на його відповідальність навіть старші класи, і здоровезні лобуряки, завмерши й пороззявлявши роти, слухали Спартака, який на замовлення розповідав їм що завгодно – детективи, пригодницькі твори, фантастику… Додав, що вчительки літератури колекціонували його шкільні твори. І звісно ж, поділився заповітною мрією – стати прозаїком-фантастом…

«А ти візьми та й напиши якусь містичну річ про всю цю Куренівську трагедію!» – несподівано запропонувала Евка, вислухавши його.

«Містичну?..» – прошепотів Спартак, здивовано зазираючи в очі коханої.

«Ну так, природно».

«Але ж я хочу бути науковим фантастом, а не містиком…»

«Яка різниця?! Аби роман вийшов цікавим».

Втім, хоч молодик і обіцяв подумати, проте братися за перо не поспішав. Адже ніяких особливих катастроф у 1981 році ані в Києві, ані навіть в Україні в цілому не сталося!

Усе змінила аварія на Чорнобильській АЕС. Як і Куренівська трагедія, це була техногенна катастрофа. І сталася вона, власне, не надто далеко від Києва. А що вже лиха накоїла не тільки в СРСР, але навіть в Європі та світі – то цього б ніхто вже не став заперечувати!

Тоді Спартак дещо змінив і розвинув виведену раніше формулу, яку назвав подумки «Вектором київських катастроф ХХ століття»:

Це означало дві речі. По-перше, з невідомих причин період між знаковими подіями катастрофічного характеру змістився на 5 років – зате характер аварії на ЧАЕС мав вже не локальний, а планетарний масштаб. По-друге, якщо й надалі приховувати відомості про Куренівську трагедію, то весь ланцюжок розсипається, втрачаючи очевидність. Звідси він зробив висновок, що мовчати далі про події 13 березня 1961 року не можна. Хай навіть ризикуючи нарватися на неприємності з КДБ… чим би це не загрожувало його близьким, не кажучи про нього самого!..