Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Отаке воно, наше життя: вулиці перейменовуються, знайомих дияконів підвищують в сані й переводять в іншу парафію… А ти лишаєшся тут, посеред Києва, сам-на-сам зі своїми проблемами! Й ніхто тебе не розуміє…

Постоявши трохи на розі, Спартак звернув праворуч і попрямував Ярославовим Валом до Золотих Воріт, на ходу ковзаючи поглядом по стінах старовинних будинків, прикрашених ліпниною. Десь посередині шляху його увагу привернув розкладний столик з книжками, розставлений неподалік входу до Будинку актора. Молодий чоловік знав, що цю споруду проектував знаменитий архітектор Городецький як караїмську кенасу. Оскільки він і досі відчував роздратування після напруженої розмови з суворою продавчинею свічечок у Володимирському соборі (та й вранішній смуток, пов’язаний з 50-ми роковинами початку єврейських розстрілів у Бабиному Яру, досі не вщух) – то з гіркотою подумав: «Невже не змогли підшукати кращого місця для торгової ятки?! Ідіоти…»

Одне втішало: торгували там не чим іншим, як книжками. А перед цим товаром Спартак ніколи не міг встояти… Що ж, він просто прогулюється. Не буде ніякої біди, якщо підійти й оглянути розкладку.

Спартак підійшов… І у нього миттєво перехопило подих!

Бо в самому центрі столика поруч лежали дві книжечки: середньої товщини у твердій палітурці роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабий Яр» та абсолютно чорна, з білими літерами брошурка «Память Бабьего Яра».

Обережно, немовби побоюючись, що обидві книжечки розчиняться і просто зникнуть у повітрі від найменшого дотику, він простягнув руку, взяв зі столика спочатку першу, потім другу, здійняв погляд на продавця, ледь розліпив вмить пошерхлі губи й ледь чутно промимрив:

– Скільки це?.. Ці дві?.. Коштують?..

Продавець назвав ціну. Подумки картаючи себе за те, що не взяв з дому грошей понад необхідний мінімум, Спартак відклав книжечки, витягнув з кишені брюк гаманець, витрусив з нього всі гроші…

Як не дивно, в гаманці знайшлося рівно стільки грошей, скільки було необхідно, щоб придбати обидві книжки! Копієчка до копієчки!

Хоча, з іншого боку, нічого не лишалося на проїзд… Але то пусте! По-перше, можна дійти до площі Ленінського Комсомолу, сісти на 16-й трамвай і доїхати додому «зайцем». Якщо ж наскочити на контролера, який вижене тебе з трамваю – йти там все одно недалеко. А по-друге…

Спартак знов зазирнув до гаманця і побачив там парочку не закомпостованих трамвайних талончиків. Отже, проблему вирішено.

– Ось, дайте одну і другу, – він простягнув усі свої гроші продавцеві. Й почув у відповідь те, на що сподівався найменше:

– Забирайте ті, що на розкладці. То останні примірники.

– Обидві?!

– Так.

«Ніби лежали собі тут і на мене чекали», – подумав молодий чоловік.

«А чому ти не припускаєш, що ці книжки справді були відкладені саме для тебе, а не для когось іншого?»

Як це бувало з ним завжди, Спартак нічого не почув – просто ця дивна думка… чи, може, дивне… ба ні – здивоване запитання саме по собі виникло у нього в голові. Озиратися у пошуках промовця не мало сенсу. Разом з тим тепер молодий чоловік був твердо впевнений: обидві книжечки Хтось Невідомий відклав саме для нього!..

Намертво, до побіління пальців учепившись обома руками в дорогоцінні трофеї, Спартак неспішно попрямував далі. Діставшись до симпатичного скверика, розбитого довкола реконструйованих Золотих Воріт, опустився на вільну лавку. Обережно, намагаючись навіть ненароком не зім’яти жодної сторінки, розгорнув «Бабий Яр» Анатолія Кузнєцова…

… Це був знак. Обидві книжки чекали на його появу в єдиному примірнику кожна, лежачи на книжковій розкладці. В гаманці було рівно стільки грошей, щоб вистачило на обидві. До копієчки… Забрів він на Ярославів Вал, по суті, випадково. Відвідавши нововідкритий пам’ятний знак. І не знайшовши п’ятого свідка – знайомого диякона… себто, вже протодиякона у Володимирському соборі. Явний знак для нього!..

У п’ятирічному віці Спартак почув від мами Гаті розповідь про Куренівську трагедію. Після того матір взяла з синочка чесне слово, що він негайно забуде про її розповідь. Однак попри зразкову слухнянійсть, він обдурив любу матусю! Та й як можна було забути про те страхіття, коли навіть незнайомі дядьки в лазні говорили: «Твій прадід Арон Маркович був святою людиною. Отож не підкачай, малий, будь гідним його пам’яті!..»

Подумки вбивши власний Страх казковим мечем Іллі Муромця, хлопчик заходився вкрай обережно, але наполегливо розпитувати інших дорослих (окрім мами) про події 13 березня 1961 року. Передостаннім опитаним свідком став тоді ще диякон Агапіт, останнім – божевільний Михайло Дубяга, який вважав себе то «героєм-підпільником Веніаміном Панібудьласка», то своєю власною матір’ю «Горпиною». А всього, разом з мамою Гатею, свідків катастрофи налічувалося шестеро.