Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

– А нумо очисти місце!

– А шо таке-е-е?.. – в погляді юнака читалося щире здивування. Тоді «командир» видобув з внутрішньої кишені теплої куртки-«аляски» солідну на вигляд червону корочку і не розкриваючи її, процідив крізь зуби:

– Піш-ш-шов звідси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобі ж це боком вилізе!..

– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грізним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зітхнувши, юнак підхопив з сусіднього сидіння доволі містку сумку на довгій лямці, відійшов трохи убік, зупинився й озирнувся в пошуках вільного місця. Не знайшовши нічого, подивився запитально на трійцю, яка між тим влаштовувалася на двох звільнених місцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потім попрямував чомусь не до вихідних дверей, а до касових віконечок. Втім, новоприбульці не звернули на те уваги.

– Ну й навіщо ви хлопця зігнали? – звернувся Назар Амосович до своїх супроводжувачів. – Він тут дрімав, нікого не займав…

– Не твоє собаче діло, – пробубонів «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…

– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?

– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено підтвердив другий «конвоїр». – Втім, ти сам нарвався, старий хряк.

– Хлопці, ну навіщо ви так?..

– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сіпнувся «командир».

– Але ж Валя – моя дружина, а ви – її брати!..

– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоїр»: – Тобі як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..

– Хлопці, хлопці, ви ж її брати! Як ви можете…

– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоїром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також і чоловіки!.. Отож чудово розуміємо, що молоденька солоденька м*ндуся нашої Валюхи для тебе, хряка-смердюка…

– Хлопці, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офіційно, ми ж чоловік і дружина!..

– Розкажи це комусь іншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращі роки свого молодого життя й дозволила тобі, старому негіднику, першому відпердолити її ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офіційно розписалися?! Теж мені аргумент!..

– Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.

– Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здоровані. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…

– Ще не зовсім втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знітився і додав, пильно вдивляючись у брудну підлогу: – Це вікове, таке з усіма чоловіками трапляється. І зі мною, і з вами таке станеться, і з…

– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…

– Я все ж таки лікар, – нагадав Дунець.

– І х*й тобі за це в сраку, старому хряку!.. – підтримав брата «конвоїр». – Коротше кажучи, заткнися і слухай сюди. Сиди собі тут, у Житомирі…

– Але ж я тут не знаю нікого, геть-чисто нікого!..

– А то не наше діло. Коротше, сиди тут і не смій до Києва вертатися. А як вернешся і як ми побачимо, що ти знов додому прешся…

– Отож запам’ятай: руки-ноги тобі повириваємо, в сраку запхаємо і скажемо, що так і було, – резюмував «командир».

– А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоїр».

– Це моя квартира, хлопці! Це мені від лікарні дали…

– Була твоя, а стала нашої сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне:

– А нумо, хто ви такі? Ваші документи!

Здоровані підвели очі й побачили перед собою двох міліціонерів. Втім, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрішньої кишені «аляски» солідну червону «корочку» і знов-таки не розгортаючи її, весело мовив:

– Привіт, хлопці! Це наш пацієнт, ми його мусимо доправити…

– Який такий пацієнт? – здивувалися міліціонери.

– Наш пацієнт, психіатричний. Ось ледве виловили аж у Києві.

– Втік, собацюро! – підтримав його «конвоїр». – Отож і доводиться у п’ятницю ввечері замість того, щоб вдома сидіти й пивасика перед телевізором дудлити, в Зарічани [8] В с. Зарічани (Житомирська обл.) по Бердичівському шосе, № 3, знаходиться Житомирська обласна психіатрична лікарня № 1. до психушки пертися.

– Ми там працюємо, – кивнув «командир».

– М-м-м, он воно як… – тепер уже співчутливо промукав один з міліціонерів. Але другий кивнув на закриту «корочку»:

– І все ж таки?..

– Хло-о-опці-і-і… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрішню кишеню теплої куртки, мовив «командир» і звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свій пачпорт!