Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

– Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову.

– А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед ліжком на коліна. – Сьогодні наша шлюбна ніч, між іншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, ніж тропічний ураган. От коли ми з тобою станемо старими й ні на що не здатними ветеранами шлюбу – от тоді, можливо, й дам тобі спокій.

– Добре, що твої учні тебе зараз не бачать.

Зоряна запустила розчепірені пальці правої руки в його розпатлані кучері й заходилася пестити їх, знов і знов пропускаючи крізь пальці.

– А чого тебе непокоять мої учні?.. Невже не може вчитель молодших класів… Хіба ж я не чоловік?

– Чоловік, звісно, чоловік, – охоче підтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями.

– А тоді припини свої мудрування. І давай нарешті займемося тим, для чого ми тут, у цій кімнаті усамітнилися.

– Давай, – і загадково посміхнувшись, вона додала: – Іди до мене…

Десь в кафе продовжувало гудіти бундючне весілля, але вже без двох головних героїв цього дійства. Бо принаймні на початок сьогоднішньої ночі вся ця квартира, розташована на верхньому поверсі цього двоповерхового будиночка, була віддана у повне кількагодинне розпорядження щасливих молодят. І нехай на ранок зовнішні стіни будиночка червоніють – бо таким насправді є колір цегли, з якої зведено споруду. На ранок можна! Але вночі кольору стін не видно. Бо сьогоднішня ніч належить їм двом.

І нікому більше!..

– Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлівна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о…

– Так, мамо, я тут.

77-річна жінка не бачила вже геть нічого, тільки відчувала, що відходить у позасвіти. Туди, де на неї давно вже чекає Костянтин Кирилович. Її любий Кость… Нелегке життя прожили вони обоє. Ясна річ, особливо багато випробувань перепало чоловікові: спочатку на фронті, потім у колгоспі – коли скаліченому довелося працювати нарівні зі здоровими. Зате жили вони достойно! Діточок підняли, господарство…

Діточки.

Які ж вони у них чудові – справжня окраса і гордість життя! Що дівчатка, що хлоп’ятка. Особливо хлопці… З Івана вийшов справжній науковець, а з Феодосія – знатний живописець.

Ой, до чого ж чудову ікону намалював колись Федько! Намалював, коли ще малим був і тільки вчився. Ту ікону навіть благословив один київський батюшка, якого всі поважали і до якого Тетяна Михайлівна кілька разів возила молодшенького синочка: спочатку з його хворою ніженькою, а потім – з отією саморобною іконкою…

– Федь-ко-о-о! – знов покликала вона.

– Кажу ж вам, мамо, я тутечки.

Його долоня м’яко лягла на її схрещені на сонячному сплетінні руки.

– Федько, дай мені Бога, будь ласка!

– Іконку?

– Так-так. Ту саму, що ти намалював колись.

Хоча вона нічого вже не бачила, проте знала напевно, що дорогоцінна ікона, прикрашена власноруч вишитим рушником, і досі висить в красному кутку їхньої хати.

– Навіщо вам ікона тая, мамо?

– Хочу тебе поблагословити перед смертю, синочку. Тебе й усіх вас.

– Мамо, ви про що?! З якого це дива ви помирати зібралися?! Та за кілька днів Новий Рік настане, тоді ми з вами…

– Не дожити мені вже до Нового року. Помру як не сьогодні ввечері чи вночі, то завтра вже точно.

– Мамо, та ви!..

– Я так відчуваю, Федько. Мені вже час відходити, а тому дай свою ікону, будь ласка. І не сперечайся.

Проте оскільки Феодосій продовжував сидіти біля неї нерухомо, не віднімаючи своєї долоні від її рук, Тетяна Михайлівна повторила:

– Прошу, синочку, дай твою ікону, будь ласка! Не сперечайся і не пручайся. Все гаразд, бо все так і має бути.

Зійшовши на платформу з київської електрички, уся трійця прослідувала всередину станційної будівлі. Тут один з них – найвищий на зріст, який тримався найупевненіше, явно по-командирськи, – зробив іншим долонею знак зупинитися, потім уважно огледів ряди фанерних крісел в кутку зали очікування. Намітивши підходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до наміченого місця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрімав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слівцями сидінь, постукавши носком свого чобота по підошві його облупленої кросівки: