Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

За оцінками Ґронау, у кабінку нижче набігла сотня людей. Виганяти їх ніхто не намагався. Колесо знову рушило.

Ферріс створив більше, ніж просто інженерний винахід. Як ті, хто придумав ліфт, він дав людям абсолютно нове фізичне відчуття. Першою реакцією Ґронау, яка невдовзі змінилася, було розчарування. Він очікував відчути щось таке, як на швидкісному ліфті, але, дивлячись уперед, не відчував майже нічого.

Ґронау примостився скраю кабінки, щоб краще спостерігати її поведінку й рух колеса. Коли він поглянув з боку кабінки на павутиння спиць конструкції, то лише тоді справжня швидкість підйому стала для нього очевидною: «…Здавалося, немовби все падає повз нас униз, а кабінка стоїть. Якщо стати збоку й дивитися на мережу залізних спиць, то саме це особливе відчуття посилиться». Тим, хто має слабкий шлунок, він не радив такого робити.

Коли кабінка досягла найвищої точки, майже 80 метрів над землею, місіс Ферріс залізла на крісло з ногами й закричала «ура!», яке підхопили в наступній кабінці й на землі.

Проте пасажири швидко притихли. Відчуття новизни поступилося місцем істинній силі враження.

«Надзвичайно красиве видовище постає перед очима, коли кабінка опускається, тоді вся територія ярмарку розстеляється перед вами, — стверджував Ґронау. — Картина ця була настільки величною, що я геть забув про свій страх і вже не стежив за рухом кабінки». Сонце й собі хилилося до обрію і кидало на берег озера помаранчеві промені. «Коло пристані рясніли судна усілякого вигляду — з тієї висоти, де перебував я, вони здавалися просто цяточками, а відображені промені чарівного призахідного сонця наповнювали краєвид дивовижною красою». Увесь парк розгортався перед очима вигадливим пейзажем кольорів, текстур і руху. Лазурові лагуни. Електричні катери, за якими розсипалися діамантові бризки. Ясно-червоні квіти, які прозирали з очеретів. «Ця картина була сповнена таких чарів, що зупинилися всі розмови і всі не тямилися від захвату перед таким величним видовищем. Нічого подібного мені зроду не випадало бачити, і сумніваюся, що колись іще випаде».

Цей мрійний спокій порушували тільки болти та гайки, які час від часу гупали з велетенської споруди на дах кабінки.

Глядачі й далі проскакували до наступних кабінок, але тепер Ґронау з Райсом тільки плечима знизували. Інженер у своїй ямі не вимикав колесо, доки не почало сутеніти, від чого подальша робота атракціону могла б становити небезпеку, але навіть тоді любителі гострих відчуттів намагалися спробувати щастя й покататися. Урешті, Райс попередив усіх тих, хто проштовхувався до кабінок: якщо вони туди сядуть, він довезе їх нагору, після чого зупинить колесо до ранку. «Це, — згадує Ґронау, — дало бажаний результат».

Щойно залишивши свою кабінку, місіс Ферріс надіслала чоловікові телеграму, повідомивши його про успіх докладно. Він відписав: «Моя мила, хай тебе Бог благословить».

Наступного дня, в понеділок 12 червня, Райс надіслав Феррісові таку телеграму: «Сьогодні додалося ще шість кабінок. Люди так і рвуться на колесо, доведеться посилити охорону, щоб їх не пускати». У вівторок кабінок стало вже двадцять одна — залишилося повісити ще п’ятнадцять.

Бьорнем, як завжди, одержимий деталями, намагався затвердити стиль і місце огорожі для колеса. Він хотів огорожі легкої, з ґратами чи отворами, а Ферріс — глухої.

Феррісу страшенно надокучили тиск і естетичне втручання з боку Бьорнема. Він дав Лютерові Райсу таку телеграму: «…Ні Бьорнем, ні будь-хто інший не мають права диктувати нам, яку робити огорожу — глуху чи ґрати, крім як із мистецької позиції».

Ферріс переміг. Огорожу, врешті, зробили глуху.

Нарешті всі кабінки встановили і колесо було готове до перших пасажирів із квитками. Райс хотів почати пускати людей на атракціон у неділю 18 червня, на два дні раніше від запланованого, але тепер у колеса попереду було найвідповідальніше випробування — повна навантаженість людьми (а деякі з них прийдуть всією сім’єю), і рада директорів фірми переконувала Ферріса почекати ще один день. Вони надіслали Феррісові телеграму: «Нерозумно відкривати колесо для пасажирів до призначеного дня, з огляду на неповну перевірку й загрозу нещасних випадків».

Ферріс неохоче погодився. Незадовго перед виїздом до Чикаго він телеграфував Райсові: «Якщо рада директорів вирішила не запускати до середи, можете виконувати їхнє бажання».

Можливо, на рішення ради вплинув нещасний випадок, який стався попередньої середи 14 червня на Льодяній залізниці на «Мідвеї», яка являла собою похилу еліптичну льодяну доріжку, на якій двоє з’єднаних саней з пасажирами розганялися до 60 кілометрів за годину. Господарі щойно підготували атракціон і почали проводити перші випробування з пасажирами (лише працівниками), коли на сани проштовхалася група роззяв: восьмеро в перші сани, шестеро в другі. Серед порушників було троє з алжирців Блума; вони прийшли на ту залізницю, як пояснював один із них, бо «ніхто з нас ніколи не бачив льоду» — доволі сумнівне виправдання, з огляду на те, що алжирці пересиділи в Чикаго одну з найхолодніших зим.