Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Для багатьох відвідувачів ця нічна ілюмінація стала першою зустріччю з електрикою. Гільда Сатт, дівчинка, яка нещодавно приїхала з Польщі, побувала на ярмарку з батьком. «Коли небо потемніло, раптом одночасно загорілися мільйони лампочок, — загадувала вона роки по тому. — Для мене, яка не бачила ніяких світильників, крім гасових ламп, то було немов раптове видіння Раю».

Тато розповів їй, що світло запалили електричним вимикачем.

— Що, без сірників? — здивувалася дитина.

Крім освітлення і всюдисутніх синіх привидів Колумбівської гвардії, у виставки було ще одне важливе досягнення: мешканці Чикаго вперше могли цілком безпечно гуляти ввечері. Тільки це вже приваблювало на територію дедалі більше гостей, особливо молоді парочки, які почувалися незручно в суворих рамках вікторіанських правил залицяння і потребували спокійних темних куточків.

Уночі численні світильники разом із темрявою, що їх оточувала, успішно приховували численні хиби виставки — зокрема, як писав Джон Інґоллс у «Cosmopolitan», «невимовні гори сміття, що лишаються від численних обідів» — і створювали кілька годин отого ідеального міста, про яке мріяв Деніел Бьорнем.

«Ніч, — писав Інґоллс, — то чарівниця виставки».

Перші гості, повернувшись додому, розповідали друзям і родичам, що виставка, хоч і недороблена, значно грандіозніша й потужніша над усякі очікування. Монтґомері Шуйлер, провідний архітектурний критик часів Бьорнема, писав: «Ті, хто вперше бачив виставку, майже в один голос стверджують, що ніщо з того, про що вони читали й що вони уявляли, не було й близько подібне до цього видовища — вони жодним чином не були до нього готові». Репортери з далеких міст телеграфом передавали такі самі спостереження в редакцію, і їхній захват і трепет докотилися до найглухіших містечок. Серед полів, лісів і долин родини, які з жахом читали про кризу національної економіки, все одно почали думати про Чикаго. Так, їхати туди дорого, але ця подорож видавалася дедалі більш вартою того. Навіть необхідною.

Якби ж то містер Ферріс постарався нарешті доробити своє велике колесо.

І от усе почалося. З ресторану, де харчувалися гості Голмса, зникла офіціантка. Учора була на роботі, а сьогодні зникла, не залишивши ніяких пояснень такого раптового вчинку. Голмс, здається, був вражений не менше за всіх. Десь поділася стенографістка Дженні Томпсон, а ще така собі Евеліна Стюарт — працівниця Голмса чи просто гостя. Лікар, який певний час винаймав кабінет у «замку» і потоваришував із Голмсом (їх часто бачили разом), теж чомусь виїхав, не сказавши нікому ані слова.

Хімічні запахи в готелі то накочувалися, то зникали, немов океанський приплив. Інколи в коридорах стояв запах каустику, немовби прибиральники трохи переборщили з цим засобом, іноді — сріблястий лікарський дух, наче в будівлі десь працює зубний лікар, який занурює пацієнта в глибокий сон. Щось було не гаразд і з газовою мережею: інколи в коридор просочувався запах неспаленого газу.

Друзі й родичі розшукували зниклих. Як завжди, Голмс співчував і був радий допомогти. Поліція досі ні в що не втручалася. Очевидно, вона й так мала багато роботи: прибуло чимало заможних гостей та іноземних достойників, а за ними — цілі зграї кишенькових злодіїв, бандитів і дрібних шахраїв.

Голмс не діяв просто й безпосередньо, як Джек-Різник, котрий насолоджувався теплом нутрощів, але йому подобалося бути близько в момент смерті жертви. Достатньо близько, щоб відчути, як це наближається, як жертва дедалі більше панікує. Саме тоді процес заволодіння для нього входив у найсолодшу фазу. Підвал майже повністю заглушував крики та стукіт, але все ж не до кінця.

Коли в готелі було повно пожильців, він вдавався до більш безгучних способів. Він напускав до кімнати газу, щоб гість помер уві сні, чи прокрадався в номер і притуляв тому до обличчя шматину, просякнуту хлороформом. Вибір був за ним — і то була міра його влади.

Незалежно від самого підходу, після цієї події в нього виявлявся свіжий матеріал, який можна було досліджувати на свій розсуд. Подальше препарування у виконанні його вельми здібного друга Чеппелла являло собою завершальний, тріумфальний етап заволодіння, — хоча до послуг Чеппелла він вдавався обережно. Решту відпрацьованого матеріалу він утилізував у своїй печі або в ямах із вапном. Він не наважувався занадто довго тримати в себе витвори Чеппелла. Він давно поклав собі за правило не зберігати трофеїв. Те володіння, якого він бажав — то була річ скороминуща, як аромат щойно зрізаного гіацинта. Як тільки все закінчувалося, заступити його могло тільки наступне заволодіння.