Ірвін Ялом - Проблема Спінози

Чому? Що ж, обіцянка, звісно, відігравала роль, але не вирішальну. Бо хіба директор не казав, що для розуміння «Етики» він має досягти остаточної зрілості? Й хіба на нього не чекали попереду ще багато років навчання, перше ніж він достатньо подорослішає?

Ні-ні, не обіцянка дошкуляла йому – усе впиралося в проблему Ґете. Той був його кумиром. А кумиром кумира – Спіноза. Альфред не міг позбутися цієї клятої книжки, адже Ґете її аж так сильно любив, що цілий рік проносив у кишені. Ця темна й нерозбірлива жидівська маячня заспокоювала бурхливі пристрасті Ґете й давала змогу досягти яснішого світобачення, ніж будь-коли доти. Та як же це могло бути? Його кумир побачив у ній щось таке, чого сам він не зумів розгледіти. Може, колись у нього з’явиться наставник, здатний усе це йому пояснити?

Незабаром буремні події Першої світової війни витіснили цю загадку зі свідомості Альфреда. Закінчивши Ревельське реальне училище й розпрощавшись із директором Епштейном, гером Шефером і вчителем образотворчого мистецтва гером Пурвітом, він розпочав навчання в Ризькому політехнічному інституті, в Латвії, за дві сотні миль від рідного Ревеля. Але в 1915-му, коли німецькі війська загрожували Латвії та Естонії, весь Політехнічний інститут перевели до Москви, де Альфред і прожив до 1918-го, а відтак здав свою дипломну роботу – архітектурний проєкт крематорію – й отримав ступінь з архітектури та інженерії.

Попри блискучі успіхи на академічному поприщі, Альфред ніколи не почувався в інженерії своїм і волів натомість проводити час за читанням художньої літератури та міфів. Його захоплювали скандинавські легенди, зібрані в «Едді», а також хвацько закручені сюжети романів Дікенса й монументальні твори Толстого (їх читав російською). Він по-аматорськи займався філософією, хапаючи по верхах із Канта, Шопенгауера, Фіхте, Ніцше та Геґеля, а ще, як і доти, безсовісно хизувався, демонстративно читаючи праці філософів у людних місцях.

Під час хаосу Російської революції 1917-го Альфред жахнувся, забачивши сотні тисяч знавіснілих протестувальників, які вийшли на вулиці, вимагаючи повалення заведеного ладу. Із праці Чемберлена той виніс уявлення, що Росія завдячувала всім арійському впливові – через варягів, Ганзейський союз і німецьких переселенців на кшталт його самого. Тож падіння російської цивілізації означало тільки одне: її нордичні підвалини розхитували нижчі раси – монголи, євреї та слов’яни з китайцями – і душу справжньої Росії незабаром буде втрачено. Невже таку долю вготовано й Батьківщині? Невже расовий хаос і деградація доберуться й до самої Німеччини?

Видовище нуртівних юрб було йому осоружне. Більшовиків він мав за бидло, покликане знищити цивілізацію. Придивившись до їхніх лідерів, Альфред переконався, що принаймні дев’яносто відсотків із них становили євреї. Тож починаючи з 1918-го він рідко коли казав просто «більшовики» – завжди додавав уточнення «жидо-», й цьому здвоєному штампу судилося проникнути в нацистську пропаганду. Того ж таки року, закінчивши інститут, Альфред із приємним хвилюванням сів у потяг, що привіз його через пів Росії додому, у Ревель. Потяг чухкав на захід, а пасажир день при дні сидів і вдивлявся в безмежне російське привілля. Прикутий картиною цього простору – ах, скільки місця! – він думав про бажання Г’юстона Стюарта Чемберлена розширити Lebensraum [19] Життєвий простір (нім.) . для німців. Онде, за вікном вагона другого класу, лежав Lebensraum , якого так відчайдушно потребувала Німеччина, але сама вже неозорість Росії робила його недосяжним, якщо… якщо лише на боці Батьківщини не битиметься армія російських колабораціоністів. Але зародилася й ще одна думка: цей відкритий, непривітний простір – що з ним у такій кількості робити? Чому б не виселити сюди євреїв – усіх євреїв Європи?

Свисток локомотива та скрегіт затиснутих гальм сповістили йому про прибуття додому. У Ревелі було не тепліше, ніж у Росії. Він надягнув усі светри, які тільки мав, тісно обмотав шию шарфом і з валізою в руці й дипломом у портфелі пройшов, видихаючи хмаринки пари, знайомими вулицями та дістався дверей будинку свого дитинства, помешкання тітки Цецилії – батькової сестри. Відповіддю на його стукіт були радісні вигуки «Альфред!», широкі усмішки, потиски чоловічих рук і жіночі обійми, а відтак його швиденько провели в теплу, насичену ароматами кухню, де напоїли кавою з тертим пирогом, доки юна племінниця галопом метнулася по тітку Лідію, яка жила за кілька будинків далі по вулиці. Й та незабаром була тут як тут, навантажена провізією для святкової вечері.