Ірвін Ялом - Проблема Спінози

– Так, – тихо відказав той.

– Та навіть попри це якась непідконтрольна тобі частина твоєї ж психіки й далі поводиться так, наче їй загрожує страшна й безпосередня небезпека. Хіба не вражає таке роздвоєння її функцій? І те, як розум – найвищий вияв психічного – пасує перед емоціями?

Франку не виявив інтересу до цих разючих феноменів.

Бенту позволікав, одночасно переживаючи нетерпіння, яке наростало, й відчуття якогось покликання, замало не обов’язку. Чи не забагато й заскоро він хоче від Франку? Йому пригадалися численні випадки, коли раціо не було спроможне вгамувати його власні страхи – так сталося не далі як минулого вечора, коли він пробирався крізь натовп, що прямував до синагоги на суботню службу.

Зрештою той вирішив удатися до єдиного наявного важеля впливу та якнайлагіднішим тоном промовив:

– Ти благав мене допомогти, і я погодився. Але якщо справді цього хочеш, то наразі мусиш довіритися мені. Треба, щоб ти допоміг мені надати допомогу тобі . Розумієш?

– Так, – відказав Франку, зітхнувши.

– Що ж, тоді наступним твоїм кроком має стати озвучення страхів.

Той похитав головою:

– Не можу. Вони надто жахливі. Та ще й небезпечні.

– Нехай які вони жахливі, але перед світлом розуму не встоять. А ще я щойно пояснив тобі, що загрози вони не становлять, адже боятися нічого. Ну ж бо, кріпися! Настав час поглянути їм в обличчя. А інакше, повторюю, – тут Бенту заговорив рішуче, – немає сенсу продовжувати нашу зустріч.

Франку глибоко вдихнув і почав:

– Сьогодні в синагозі я чув, як Біблію читали незнайомою мовою. А я не розумів нічогісінько…

– Ну годі, Франку, – втрутився Жако, – аж звісно, що не розумів. Я ж тобі вкотре повторюю: цій біді ми зарадимо. Рабин дає уроки гебрайської. Наберися терпіння.

– А я тобі вкотре повторюю, – огризнувся кузен, і в його голосі забриніло роздратування, – що йдеться не тільки про мову. Ти хоч інколи слухатимеш, що я кажу?! Річ в усьому побаченому. Цього ранку в синагозі я роззирнувся довкола – на хитромудро розшиті ярмулки, смугасті біло-сині молитовні покривала, голови, що розгойдувалися сюди-туди, наче папуги над годівницями, на здійняті вгору очі… Почув те все, побачив і подумав – ні, мені несила сказати, що я подумав.

– Франку, говори, – вмовляв Жако. – Ти ж сам учора казав мені, що цей наставник – саме той, якого ти шукаєш.

Бенітеш заплющив очі.

– І я подумав, а яка різниця між побаченим і тією виставою – ні, я скажу все, що на думці, – тим цирком, який відбувався під час католицької меси, що на неї нас, «нових християн», заганяли насильно? А після меси, в дитинстві… пам’ятаєш, Жако, як ми з тобою глузували з католиків? Кепкували із чудернацького облачення священників, нескінченних кривавих зображень розп’яття, колінопреклоніння перед мощами святих, із гостій та вина – причастя з «плоті» й «крові». – Голос Франку піднісся. – Євреї, католики… яка різниця?.. І там, і там божевілля. Скрізь божевілля.

Жако покрив голову ярмулкою, наклав на неї долоню й тихенько затягнув юдейську молитву. А не менш ошелешений Бенту став ретельно шукати єдино правильні, найзаспокійливіші слова:

– Мучитися такими думками, гадаючи, що нікого іншого вони не навідують… почуватися полишеним сам на сам зі своїми сумнівами… це, мабуть, жахливо.

А Франку квапливо додав:

– У мене є ще одна, навіть жахливіша, думка. Мені все не йде з голови, що заради цього божевілля мій батько пожертвував власним життям. Заради цього божевілля він наразив на небезпеку всіх нас – мене, своїх батьків, мою матір, брата, сестер.

Такого Жако не витримав. Підступивши ближче й нахиливши свою величезну голову до вуха кузена, він, тамуючи різкість, промовив:

– Батькові, напевно, видніше, ніж синові.

Франку похитав головою і відкрив було рота, але промовчав.

– Подумай і про те, – повів далі Жако, – що ці твої слова перетворюють батькову смерть на безглуздя. З такими думками його мученицька кончина воістину марна. А він же загинув, щоб його віра залишалася для тебе священною.

І той, начебто здавшись, похнюпився.

Бенту зрозумів, що мусить утрутитись. Тож спочатку обернувся до Жако й тихенько сказав:

– Усього мить тому ти благав його говорити. Тож тепер, коли він нарешті вчинив так, як ти просиш, чи не краще підбадьорити його, ніж закривати йому рота?

І Жако відступив на пів кроку назад. А Бенту тим самим заспокійливим тоном знову звернувся до Франку:

– Ну й дилема перед тобою постала. Жако стверджує, наче не вірячи в те, що видається тобі неймовірним, ти перетворюєш мученицьку смерть свого батька на марну. А кому ж хочеться кривдити власного тата? Скільки завад самостійному мисленню. Скільки перешкод для самовдосконалення шляхом богоданої здатності міркувати.