Юрій Сорока - Iван Богун. Том 2

Посеред намету Богдана Хмельницького сидів чоловік, зодягнений у блакитний кунтуш і видрову шапку, увінчану пером павича. Судячи з довгих, підкручених догори вусів і виголених за польською модою скронь, перед гетьманом козацького війська знаходився польський жовнір, і жовнір не останній з-поміж своїх товаришів.

– Пробач, Самійле, що викликав тебе саме зараз, коли для тебе особливо небезпечно виявити будь-який зв'язок зі мною і моїм військом. Але повір: ніщо, окрім нагальної необхідності, не примусило б мене зважитися на такий крок.

– Я все розумію, пане гетьмане. Тому прибув не гаючись і готовий вислухати вас і виконати все, що в моїх силах.

– Добре. Насамперед розповіси мені про настрої серед рейментарів коронного війська після Жовтих Вод і сьогоднішньої атаки наших чат.

Жовнір добув з кишені люльку і запитливо подивився на Хмельницького:

– Дозволь, батьку, запалити люльку?

– Пали, – змахнув рукою гетьман.

Жовнір неквапно наклав череп'яну носогрійку і припалив від шандалу на столі.

– Настрій Потоцького, якщо передати одним словом, можливо виразити так – жовч! Він засліплений горем і жагою помсти. Я думаю, зараз він не може поводити себе адекватно ситуації і грає скоріше вам на руку, аніж собі. Складніше з Калиновським. Пан Мартин має холодну голову і здатен приймати потрібні рішення. Крім того, за ним стоїть шляхта, а не за коронним гетьманом. Звичайно, усі шоковані загибеллю авангарду і Стефана Потоцького, вони ні на йоту не сумнівалися, що гетьманич покінчить з вами раз і назавжди. Ніхто не розраховував на такі наслідки. Але все ж більша частина шляхти є, безумовно, лицарями, тож готові битися, не дивлячись на поразку під Жовтими Водами і вашу чисельну перевагу.

– До речі, – перебив жовніра Хмельницький, – про яку саме чисельну перевагу знають у таборі пана Миколая?

– Жодних цифр. Самі тільки натяки на перевагу в живій силі.

Хмельницький пройшовся наметом.

– А що ти, пане Зарудний, скажеш про двадцять тисяч козацької піхоти, двадцять тисяч татарської кінноти і двадцять шість гармат?

– Добре військо.

– Я хотів би, щоб про його кількість якнайскоріше дізналися в польському таборі. У тебе є для цього можливості?

– Думаю, знайдемо, – відповів жовнір. – Ці цифри є правда для нас чи тільки для поляків?

– Правда для всіх. Зроби це ще сьогодні. А як щодо польських сил?

– Вони не змінилися. П'ять тисяч кінноти, тисяча шістсот найманої піхоти при сорока гарматах. Але то лише лицарство і жовнєжи. Ще чотирнадцять тисяч обозної челяді, котрих поляки ніколи не відносили до війська.

– Що не заважало челядинцям отримувати немало перемог для своїх панів.

– Не сперечаюсь. Але не про це зараз. Вони налякані, хоча всіма силами намагаються того не виказати.

Хмельницький сів за стіл і вперся підборіддям у складені в кулаки долоні.

– Ми підійшли до того, задля чого тебе покликано, Самійле.

– Радо вислухаю вашу ясновельможність і обіцяю виконати все, що в моїх силах.

– Твоя місія дуже непроста, але для нас життєво важлива. Ти мусиш зробити так, щоб Потоцький вийшов з Корсуня, не прийнявши битви. Зможеш?

Зарудний деякий час мовчав.

– Спробую. Є деякі важелі.

Хмельницький дивився на нього повним задуми поглядом.

– Я знаю, про що прохаю, друже. Але знай і ти: здійснивши це, ти зробиш справу, яка не під силу великому і добре озброєному реґіменту. Ти один. Але, можливо, вона буде коштувати тобі життя…

Жовнір посміхнувся:

– Наше життя – лише гра, як сказав один відомий англієць. Я готовий на це.

Хмельницький рвучко піднявся.

– Не смію затримувати пана жодної хвилини. Повідом мені про все, як тільки видасться можливість.

Через чверть години козаки полку Мартина Криси здивовано супроводжували поглядом замотаного з ніг до голови в чорне сукно вершника, який у супроводі Максима Кривоноса, самого Криси і кількох найзначніших старшин від'їздив у поле, взявши на південь від напрямку руху війська. Простодушні козаки не розуміли – хто ж ця людина, у почті в якої перебувають одразу два полковники козацького війська…

По обіді п'ятнадцятого травня, коли від корсунських позицій коронного війська козаків відділювали всього кілька миль, від похідних колон у черговий раз від'єдналися комонні частини полку Максима Кривоноса. На цей раз їх очолював сам полковник. Завдання, покладені на Кривоноса, були надзвичайно важливими, тож він не ризикнув перекласти їх на плечі підлеглих. Узявши на захід від Корсуня, козаки заходилися рубати дерева, котрі у великій кількості росли над тридцятисаженним руслом Росі в районі Стеблева, і робити з них загату, яка б дозволила зменшити рівень ріки в районі польського табору і полегшити доступ до нього з боку, що його поляки укріпили найменше, сподіваючись на природну перепону у вигляді багатоводного річкового потоку. Увесь день запорожці, зціпивши зуби і напруживши м'язи, працювали, завалюючи стовбурами дерев і камінням русло ріки. І їхню працю було винагороджено більш ніж вагомим результатом – за кілька годин до сутінків Рось у районі табору Миколая Потоцького перетворилась у болотистий ручай завширшки не більше п'яти сажнів, викликавши цим самим тиху паніку серед жовнірів і ландскнехтів, котрим злі язики вже донесли: на них рухається сорокатисячна, добре озброєна арматою армія, армія, яка тиждень тому знесла із земної тверді п'ятнадцятитисячне військо Стефана Потоцького. Тим часом козаки Кривоноса, котрим, судячи по всьому, не посміхалося відпочити цього дня, пішли вгору по Дніпру, руйнуючи пороми і перевози, псуючи човни і човники, усе, на чому можливо було перевезти з одного берега Славутича на другий бодай кількох чоловік – Богдан Хмельницький уже був ознайомлений з фактом, що з Лівобережжя на допомогу Потоцькому поспішає князь Ярема Вишневецький, і в плани гетьмана зовсім не входив намір дати змогу об'єднатися цим двом ясновельможним панам.