Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Наступного вечора були ще перейми — заходячи з кухні у вітальню, він побачив, як Елізабет раптом скрутилася.

— Це нічого страшного — оте щось там Брекстона.

— Ти впевнена? Ти наче зблідла.

— Я... гаразд, — вичавила вона крізь зуби.

Спати вони лягли опівночі, і Роберт відразу заснув. Десь о третій ранку він прокинувся від важкого дихання Елізабет, яка намагалася впоратися з болем. Вона сиділа на краю ліжка, і Роберт бачив її обличчя у місячному світлі.

— Почалося, так? — запитав він.

— Я не впевнена. Перейми болючі, але я не думаю, що вони регулярні. У тебе є годинник? Треба, щоб ти відмічав час.

Роберт увімкнув світло і почав спостерігати за хвилинною стрілкою. Через шість хвилин знов почувся важкий видих.

— Ну?

— Я не знаю. Може, почалося. Може, — у голосі чулося збентеження. Роберт подумав, що скоро може настати момент, коли біль змиє усі її знання та інстинкти і йому доведеться приймати рішення на свій розсуд.

— Зачекай ще, — сказала вона. — Я не хочу в лікарню.

— Це не розумно, Елізабет. Якщо ти...

— Зачекай!

Вона попереджала про високу імовірність роздратування. Багато жінок у такому становищі вживають такі слова, яких ніколи й не чули.

Ще за годину перейми стали сильнішими та частішими. Елізабет розгулювала будинком, і Роберт не займав її. Вона намагалася знайти для себе зручне місце, щоби переносити біль, і він був їй не потрібен. Роберт чув, як вона ходить по усіх кімнатах, а потім покликала його з вітальні. Вона сиділа на підлозі, поклавши голову на диван.

— Мені страшно, — вона плакала. — Я не хочу цього. Мені страшно. Так боляче.

— Добре-добре. Я зараз викличу лікаря. І «швидку».

— Ні. Не треба.

— Вибач, але я викличу.

— Тільки не «швидку».

— Добре.

За номером лікаря відповів чоловічий голос.

— Вам потрібна моя дружина. Вибачте, але її викликали. Як тільки вона повернеться, я відразу відправлю її до вас.

Роберт подякував йому та вилаявся, поклавши слухавку.

— Виходить! Я відчуваю голівку! Господи, дитина виходить! Допоможи мені, Роберте!

Він глибоко дихав. У голові від паніки раптом прояснилося. Дитина — це ж лише плоть та кров. Вона влаштована так, щоб виживати.

— Іду, мила, я вже іду, — він побіг на кухню та у ванну, нагріб рушників та розклав їх на килимі, щоб Елізабет стала на них колінами. Вона спиралася на диван.

— Полотенца, — плакала вона. — Плями залишаться.

Він накрив рушники газетами, які лежали біля каміну, а сам став навколішки поряд з Елізабет. Вона підняла нічну сорочку до талії. Очі заплющилися від болю, застогнала. Між ногами полилися кров та слиз.

— Господи, виходить, виходить! — вона знов стогнала.

Верхню частину її тіла знов скрутило судомами, витнуло — але, крім крові, нічого не було.

— Забирайся! — крикнула вона Робертові. — Я хочу бути одна.

Роберт підвівся, пішов на кухню та налив склянку води для Елізабет. Наближався схід сонця. З вікна було видно невеличкий будиночок у долині, і Роберт позаздрив його мешканцям. Цікаво, як це: жити нормально, не на межі життя та смерті? Просто спокійно спати, знаючи, що попереду тільки сніданок та звичайний день.

— Роберте! — і він побіг на її крик, вклякаючи біля неї. Підлога була залита кров’ю.

— Я не знаю, — вона стогнала, — я не знаю, треба тужитися чи ні... Я не пам’ятаю.

Він обійняв її.

— Якщо хочеться тужитися, мабуть, треба. Давай, я поруч. Я тут. Давай, зараз, тужся.

Її туло здригнулося від ще одного страшенного спазму, і Роберт побачив, як розходиться плоть у неї між ногами. Бризнула кров, і у світлі лампи вітальні з’явилася маківка сірої голівки, яка пульсуючими рухами протискалася у вихід з її тіла.

— Я бачу голівку, бачу. Дитина виходить. Ти молодець, ти чудово справляєшся. Вже майже все.

Елізабет нахилилася уперед на диван, поки тривала пауза між переймами. Роберт глянув униз, на газету на підлозі — вона була доречно відкрита на сторінці «Анонс».

Елізабет ще раз скрикнула, і Роберт знову глянув туди, де маківка наполегливо проштовхувала собі шлях назовні. Тіло розкривалося все більше, випускаючи дитину. З’явилася уже вся голівка, вкрита кров’ю та слизом. Шию щільно охоплювала плоть Елізабет.

— Давай, — підбадьорив він її, — давай, іще один поштовх, і дитина буде тут.

— Не можу... Треба почекати пере... — голос зірвався.

Роберт нахилився до неї та поцілував. До щік прилипли пасма волосся, мокрі від поту. Вона заривалася обличчям у диванні подушки.