Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Я не скажу. Це таємниця.

Скоро образи минали, а з ними вщухала й цікавість. Зрештою, в усіх були власні справи, і якщо Елізабет хоче чинити дурниці — це її справа. Тому невдовзі вона зробила висновок, що зможе зберегти свій секрет: людська байдужість швидко витіснила допитливість. Або ж, якщо простіше, «роби що хочеш».

Зустріч з матір’ю була призначена на вечір суботи. Вранці Елізабет закінчила читати останній з дідових щоденників у перекладі, записаному павутинним письмом Боба. Записи були доволі детальні. Знайшлася довга розповідь про підземне ув’язнення з Джеком Фаєрбрейсом із переказом їхніх розмов. Особливо Елізабет вразило місце, де йшлося про дітей та про те, чи збираються вони заводити їх після війни, — хоча у перекладі Боба не все було зрозуміло. «Я сказав, що сам народжу його дітей» — так начебто закінчувалася їх бесіда. Доступнішим був уривок з переказом розповіді Джека про любов до сина на ім’я Джон.

Щоденники, разом з книгами про війну, які вона прочитала, сформували у неї доволі чітке уявлення про події. Про Жанну, або Grand-mère [18] Бабуся (фр.). , як її знала Елізабет, кілька разів згадувалося ближче до кінця записів, хоча Стівен нічого не писав про свої почуття до неї. Найчастіше він вживав доволі прохолодний прикметник «добра» — у перекладі Боба, — і зрідка «ніжна». Не так описують пристрасні почуття.

Елізабет зробила деякі підрахунки: Grand-mère народилася у 1878 році. Мама... вона не знала точний вік мами. Десь від 65-ти до 70-ти. Елізабет — у 1940-му. Щось тут не сходиться. Хоча, може, це вона просто не може як слід порахувати. Насправді це і не важливо.

Вона одяглася та старанно нанесла макіяж. Вдома вона прибрала, а потім зробила собі напій, поки чекала маму. Постояла біля каміна, обережно розставила на місця речі на камінній дошці: пару свічок, запрошення, листівку, пряжку від ременя (вона її почистила та відполірувала, і та зараз блищала, мабуть, так само, коли була новенькою: Gott mit uns.

Коли прийшла Франсуаза, вона дістала півпляшки шампанського.

— А що у нас за свято? — запитала мати, піднімаючи келих.

— Просто свято. Весна. Ти. Я, — виявилося, що повідомити новину набагато складніше, ніж вона думала.

Елізабет обрала ресторан за рекомендацією Робертового друга. Це був невеличкий темний заклад на Бромптон-роуд. Тут добре готували страви Північної Франції. Всередині стояли лавки, оббиті м’яким червоним плюшем, а на димчасто-коричневих стінах усюди висіли картини із зображенням норманських рибальських портів. Коли вони увійшли, Елізабет була розчарована — вона очікувала чогось яскравішого, сповненого балачками відвідувачів. Загалом, більш слушну для повідомлення хороших новин атмосферу.

Вони роздивлялися меню, поки офіціант стояв поруч, постукуючи олівцем об блокнот. Франсуаза замовила артишоки та палтуса по-дьєпськи, а Елізабет — гриби для початку, а потім яловичину. Вино замовили дороге — Жевре-Шамбертен, — хоча Елізабет і гадки не мала, біле воно чи червоне. Очікуючи замовлення, обидві пили джин з тоніком. Елізабет дуже хотілося закурити.

— Ти що ж, зовсім кинула? — запитала Франсуаза, спостерігаючи за нервовими рухами її рук.

— Зовсім. Більше жодної не візьму, — всміхнулася Елізабет.

— Так це тому ти погладшала.

— Я... та є трохи, так.

Підійшов офіціант з першими стравами.

— Артишоки? Мадам, це для вас? А вам гриби? Хто з вас, леді, буде куштувати вино?

Його питання зрештою закінчилися, і вони узялися за свої страви. Елізабет незграбно почала:

— Я погладшала, здається, не тому, що кинула курити. Це тому, що я чекаю дитину, — і вона приготувалася слухати відповідь.

Франсуаза узяла її за руку.

— Молодець. Я щаслива за тебе.

Елізабет, зі слізьми на очах, відповіла:

— Я думала, ти будеш сердитися. Бо я — ти ж знаєш — не заміжня.

— Я справді рада за тебе, якщо це саме те, чого ти хочеш.

— Так, так! Це саме те, чого я хочу, — Елізабет всміхнулася. — А ти наче і не здивована зовсім.

— Не здивована. Я помітила, що твоя вага збільшилася. А ти ще й курити кинула. Ти казала, що вирішила кинути на Новий Рік, але раніше тобі ніколи не вдавалося дотриматися.

Елізабет розсміялася.

— Ну добре. Так а що, ти навіть не спитаєш, хто батько?

— А маю? Хіба це важливо?

— Не думаю. Він щасливий — ну, досить щасливий. Він буде допомагати матеріально, хоча я і не просила. Думаю, все буде добре. Він хороша людина.

— Тоді все добре. Я не запитуватиму більше.