Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Цього разу я був не просто заскочений, а вражений. Тільки тепер зрозумів, чому Іван Маркіянович назвав мого батька дон-кіхотом — батько викладав свої погляди і йому. Але яка різниця між ними та їхніми думками!

— Все це розказав тобі,— мовив батько, мерзлякувато поводячи плечима,— щоб ти зрозумів: чому ні я, ні мати не підемо купувати тобі довідки. Щоб не думав про нас погано і щоб не вважав, що ми не любимо тебе. Саме тому не підемо, що любимо тебе!

— Але я ж цього не вимагаю! — вигукнув я.

— І чудово, що не вимагаєш. Ми дуже б хотіли, щоб ти вчився, але освіта з тебе людини не зробить. Людину із себе можеш зробити сам. І коли тобі не вдасться здобути освіти, це ще не значить, що ти станеш ущербним. І з освітою людина може бути болотом, а людина проста й убога піднестися вище царя, коли той — болото, а вона — з душею.

— І мати теж так думає? — спитав здивовано я.

— З жінками діло складніше,— мовив батько.— Вони, бідні, більш підвладні капостям цього світу і цінять речі серцем, а не розумом. Серцем вони багатші нас, чоловіків, через що й серед них є багато людей, а не болота. Але є серед них чимало й болота. Ми, чоловіки, повинні усвідомлювати своє добро і зло, а в них воно часто проявляється натурально.

— А ти віриш у Бога? — спитав я.

— Колись вважали, що Бог у вірі нашій, а мені здається, що й без нашої віри Бог є Бог. Коли віра допомагає людині стати людиною, то хай вона буде, а коли стає ще одним мракобіссям, то це не Божа справа, віра ота, а чортяча. Тому віруючий може бути далі від Бога, як невіруючий. Вірити треба в добру людину і в добро на світі, а не в Бога, бо Бог вищий нашої віри чи невіри. І той, хто Бога хвалить, і той, хто Бога проклинає, однаково безумний, бо Бог вищий нашої хвали і проклять.

— Дивні речі кажеш,— мовив я.— А як бути з тими, в кого трохи добра, а трохи зла, трохи світських прагнень, а трохи духовних. Чи не може бути гібриду болота й людини?

— Може, й такі є,— мовив батько.— Це люди лукаві.

— А коли не лукаві?

— Тоді це люди неосвітлені. Вони ще не пропащі. Коли ж лукаві, то вони так само болото, а може, й більше: справжнє болото своєї тванності не усвідомлює, а ці усвідомлюють. Немає гіршого у світі від зрадників, провокаторів та лукавих — вони не просто болото, а смердюче. Людина з чистою душею не може бути лукава.

Ми повернули й пішли назад. Мороз припікав обличчя, місяць підбився вгору і став менший, але не блідіший. Уся земля була залита тріпотливим сяйвом: від снігу, ліхтарів і місяця. Батько закурив. Я витяг сигарету й собі. І як того разу, коли я його зустрічав із роботи, він коротко зирнув у мій бік, але не сказав спершу нічого. Однак помовчавши, спитав:

— І давно куриш?

— Вже з рік,— сказав я.

— Гаразд,— мовив він.— Чоловікам це потрібно.

Я припалив від його цигарки. Йшли мовчки й пихкали.

— Ну, а як щодо боротьби за добро? — спитав я.

— Не знаю,— відповів батько.— Все залежить від людини. Одній треба боротися за добро в собі чи світі, а іншій у добрі жити. Одного треба стерегтися: щоб, борючись за добро в інших, не забував про добро в собі. Бо тоді приходить біда. Коли ж казати про мене, то я вважаю: у добрі жити ліпше, ніж боротися за добро. Бо коли людина живе в добрі, вона зла не сіє, а той, хто бореться за добро, може засліпитися, і добро в його душі зігниє.— Він подумав трохи й додав: — Ні, я проти революцій, бо вони приносять більше зла, як добра. Я за людину з чистим серцем. Але чи у волі Христа було, що його розп’яли?

— Без революцій мерзотні режими не впадуть,— мовив я.

— Впадуть,— сказав батько.— На те обов’язково прийде час. Зрештою, й революції не чиняться з волі людини, а з волі Божої.

— А мерзотні режими?

— Ну, це у волі дияволовій. Адже на землі його царство.— Батько знову трохи подумав.— Ні, я проти боротьби. Бо тоді з життя вилучаються добрі, а лишаються лихі чи болото. Батогом обуха не переб’єш!..

Ми дійшли до хати. Наші вікна світилися, мати нас чекала. Сиділа сама за столом і чекала.

— Не спитала, чи прибирати зі столу,— мовила вона.— Чи, може, ще поїсте?

— Поїмо і вип’ємо,— сказав батько.— Можна якусь ніч і не поспати. Але чи не ліпше у тиші?

Телевізор був умикнутий, там передавали якийсь галасливий концерт.

— А я хочу подивитися,— мовила мати,— бо ви, чоловіки, такі нудні!

Хто любив казати подібну фразу? Звісно ж, Лариса. Зрештою, я знав матір більш позірно, як з глибини, більш у побуті, як у душевному спілкуванні. Зирнув на неї уважніше: всміхалася до мене самими очима.