Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— О, кого я бачу! — розцвіла вона.— З Новим роком!

І підставила мені рум’яненьку щічку. Я змушений був ту щічку поцілувати.

— Жахливо рада тебе бачити,— сказала Лариса,— хоч ти і дезертир.

— Як так? — зчудувався я.

— Ну да! Малодушно втік, покинувши своїх друзів. Я на тебе була жах як сердита!

— Аж так!

— Принаймні зі мною міг би попрощатися.

— То я прощаюся зараз! — мовив я.

— Сердишся на мене? — щиро здивувалася вона.— Але ж ти сам мене покинув. Чи, може, ревнуєш?

— Й досі хочеш, щоб я тебе ревнував?

— Ну да! Кожній дівчині це приємно.

— Не думаю,— сказав я цілком серйозно.— Я тебе не покидав, бо між нами нічого не було, отже, нічого покидати не міг. Чи серджуся на тебе? Серджуся. За отой твій день народження. Для чого тобі було запрошувати на нього мене?

— Щоб довідався, хто мій батько,— стисненим голосом мовила Лариса.

— А сказати мені про те не могла?

— Ні,— мовила Лариса.— Бо він мій батько. Я тоді так переживала... А сказати не могла...

— А з Артуром як?

— З Артуром усе гаразд,— засвітилася Лариса.— Тепер я його подружка. Ти ж мене покинув, а я терпіти не можу, коли мене покидають.

— Хотіла мені допекти?

— Ну да! Я мстива,— сказала Лариса й лукаво стрілила в мене бісиками.— Ти назовсім повернувся?

— Ні! Приїхав відсвяткувати Новий рік.

— Ну, то не маєш на мене сердитися тим більше. Там у Києві веселіше, як у нашій ямі. Хочеш, приїду до тебе в гості? Покажеш мені Київ?

Цього було для мене трохи занадто, вона й досі гралася зі мною в кота і мишу, тільки невідомо, хто був кіт, а хто миша. Цього разу, однак, вела свою гру ніби й силувано.

— Йдеш до Славка? — перевів я мову на інше.

— Йду, хоч та Людка мені не подобається. Ніби демонструє свою жертовність.— Вона скривилася й піддерла кирпулю.— Вона там?

— Там,— сказав я.— Щасливо тобі в Новому році!

— Дякую,— мовила вона.— А ти став якийсь інакший.

— Який інакший?

— Не знаю.— Вона відвернулася.— Інакший...

Може, я й справді став інакший. Принаймні хотілося закінчити цю розмову, бо вона в нас не виходила. Але не хотіли її й переривати.

— А твій ухажор як? — спитав я.

— Артур хіба тобі не казав? Це він вигадав про того ухажора.

— Що вигадав? — не зрозумів я.

— Ну, що той агент, хіба забув?

Я стояв ошелешений. Ні, цього й справді мені занадто.

— І ти того ухажора не покинула? — спитав здивовано.

— Ні, я з ним дружу. Як і з усіма вами,— наївно відказала Лариса.

— Тяжко мені тебе збагнути, Ларисо,— сказав я.— То чия ж ти подружка?

— Артурова,— трохи гордо сказала Лариса.— Він серед вас наймужніший... Одне мені неприємно, що сердишся на мене.— В неї аж сльози на очах постали. Так, логіка в неї була своєрідна.

— Гаразд,— сказав я якомога м’якше.— Вже на тебе не серджуся.

— Правда? — засвітилася вона.— То я до тебе приїду в Київ. Жахливо хочу побачити Київ. Дай адресу, напишу тобі листа, а ти мене зустрінеш. Чи дати телеграму?

— Маєш на чому записати?

— Я запам’ятаю.

Я сказав адресу, не дуже вірячи, що запам’ятає, і вона повторила її кілька разів.

— Все! — сказала вона.— Запам’ятаю. Пока!

Підставила щічку, і я знову змушений був її поцілувати.

Не скажу, що ця розмова була мені приємна. З одного боку, радів, що ми помирилися, з другого, було на серці тоскно, може, й справді я став інакший. Але я не був інакший, просто, Лариса хотіла зберегти наше товариство, через це отак чудно маневрувала: нелегко все-таки дівчині в хлопчачому гурті! Щодо цього вона, як на мене, була талант, бо наше братство таки розліталося. Це я розумів і не міг не віддати належного Ларисі. Вона тримала і мене, і Артура, і того ухажора на відстані, але нікого не відштовхувала. І то не через властиве жіночій статі кокетство, хоч і не без цього, але через те, що без нас вона була самотня найбільше. Звісна річ, ніякої стиляжної компашки вона не мала — був то один із її химерних міфів, але досить згадати її сімейне оточення, в яке я потрапив, оту її подружку Лялю, її, Лялиного, залицяльника, батьків і друзів її родини, щоб усе зрозуміти. Родинна обстановка в неї була задушна, батько виявився людиною безчесною, отож утратити нас — це було для неї втратити забагато. Ми хоч і були “нудики”, як вона казала, але її ці “нудики” вабили. Біда в іншому: в отій моїй та Артуровій закоханості в неї, бо закоханий хлопець неодмінно егоїст. Залюбки упадатиме біля кількох дівчат, навіть може щиро любити кількох, але дозволити полігамію жінці ніколи не зможе. Через це, очевидно, Лариса так і крутилася між нас, а негативне ставлення до Люди свідчило, що вона ліпше себе почувала в чоловічому, а не жіночому товаристві. Все це я розумів, але холодку на серці й таємної урази збороти не міг. Я її любив, це було безсумнівно, але й тепер припустити, щоб вона стала моєю дівчиною, до якої мав би серйозні наміри, таки не міг, і то через її родину — тоді мені треба було б визнати ту родину за свою. Може, це й дурні кажу речі, бо таки невідомо, чи мою любов вона приймала й відповідала на неї, але в глибині душі я був переконаний, що прийняла б, коли б її не відлякувала моя відчудженість. А коли б це сталося, може б, вона не дозволила мені пізніше стандартизуватися, адже сімейне вогнище запалює й утримує, як я вже казав, жінка. Те вогнище теж одна із палахкотючих печей, у які нас вкидає життя, і треба великої духовної сили, щоб у ній не згоріти. Лариса ж була особа героїчна, я в тому переконався пізніше, але чи вистачило б і в мене сили цю її героїчність живити, адже був я людиною м’якою, поступливою й не вельми твердого характеру. Ще ту позицію, котру витримував у війні, яку вів мій батько, зі світом, світом, що прагне нас нівелювати й стандартизувати, я б утримати зумів, але не більше — бунтівливій же вдачі Лариси цього було мало. Тоді того я не тямив, але зараз тямлю добре, коли збираю духовну силу, аби вирватися із палахкотючої печі будня, де майже спалив себе. Інакше не писав би цих записок, адже вони — моя остання спроба не спопеліти до кінця.