Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Іменем його пресвітлої царської величності, государя нашого, ви заарештовані...

Отаке чудне привиділося мені в короткому забутті чи півсні, чи в маренні, коли я приліг на ліжко в порожньому своєму домі. Вдарили двері — зайшла мати. Пішла поцілувати мене, вся засвітившись од радості. Від неї пахло морозом і снігом.

— Холоднішає на ніч,— сказала.— Я така рада, що ти приїхав. А ми вже думали з батьком святкувати Новий рік самим. Він ще не прийшов?

Але він уже прийшов також. Стояв у прочілі кімнати, як завжди притомлений та смутний, і всміхався до мене славною усмішкою.

— Чудово, що приїхав,— сказав він,— бо ми вже з матір’ю трошки й засумували.

Я помітив, що горить уже електричне світло, і це світло падало просто на батькове обличчя, і ще я помітив, що те обличчя мені невимовно рідне і знайоме, як і друге, жіноче,— материне. І радість, яка щиро струмувала із тих лиць, була трохи й таємнича, бо всі новорічні ночі таємничі, бо ми підійшли до чергового рубежу, який готувалися переступити, і нам від того сумно й радісно водночас. І це так чудово, коли тобі, мандрівникові, можна повернутися додому, бо що ми в цьому світі без дому й родини? І я відчув, як з мене спадає брила тільки-но побаченого видіння, брила отих різних часових площин, у яких блукало моє “я”; як добре, що тих часів уже немає! Але в глибині душі я знав, що це облуда, бо минулі часи є, а я в цій хаті уже не господар, а гість, що самотність моїх батьків не зникне від того, що я приїхав їх навістити,— вона тільки починається.

— Що ж,— сказав я, встаючи,— будемо святкувати Новий рік!

І ми святкували Новий рік. Просто й буденно, як це робили не раз: трохи випили, трохи поїли, а потім вирішили з батьком прогулятися. Мати від прохідки відмовилася, ніби відчуваючи, що між нами поведеться чоловіча розмова, отже, залишилась удома. Ми ж одяглися, пожартували з матір’ю, звинувативши її за домосидність, і вийшли надвір. І раптом зупинилися, вражені: серед неба висіли меч, червона зоря і відрубана рука, що нагадувала мітлу, з якої точилася кров. Безмовно стояли, закинувши до неба голови, а знаки серед неба почали мінитися, розтавати, нарешті зникли.

— Що це було? — спитав батько.— Дивні речі!

— Знаки небесні,— мовив я і раптом відчув, що говорю це не своїм голосом, а голосом мандрованого дяка з початку XVIII століття, власне з 1709 року.— Ці знаки увіч не на добро!..

— Віриш у такі речі? — спитав батько.

— А ти?

— Не знаю... Поживемо, побачимо. Зрештою, з новим правлінням сподіватися чогось доброго годі,— він раптом засміявся.— Ні, я не вірю в небесні знаки.

Пішли по засипаній снігом вулиці, машини тут не ходили, приморозило, сніг рипів, і кроки наші голосно відлунювали. Вікна ще здебільшого світилися — люди святкували. Небо було чисте, і місяць обливав нас, відкидаючи сірі тіні. Я розповів батькові про свій сон-видіння, він слухав уважно, але мовчав.

— Тобі нічого не ввижалося подібного? — спитав я.

— Багато чого може ввижатися,— сказав батько.— Не надавай цьому значення.

Але я бачив, що він був уражений. Щось я у ньому зачепив сокровенне. А може, його вразили ті знаки на небі, і він хотів мене заспокоїти.

Вийшли на Чуднівську, тут стояли ліхтарі й світили, вряди-годи проїжджали машини. Тобто знаходилися люди, які замість того, щоб святкувати, мали обов’язок кудись їхати. Дивний усе-таки цей світ!

Я розповів батькові про Івана Маркіяновича і про його пропозицію; може, тому, що ми проходили повз школу.

— Справді таке запропонував? — спитав батько.— А що сам про це думаєш?

— Думаю, що це дурне,— мовив я.— Коли вже чогось досягну, то в чесний спосіб.

Батько зирнув на мене коротко, і ми йшли якийсь час мовчки. Яскраво палав над головою місяць.

— Добре, що так думаєш,— нарешті сказав батько.— Ні я, ні мати, навіть з любові до тебе, цього не могли б зробити. Я точно ні, а з матір’ю можеш поговорити.

— Не збираюся! — сказав я.— Хай буде, як буде!

Батько знову довго мовчав.

— Бачиш, Іван Маркіянович має рацію,— сказав глухо.— Люди тратять те добре, що мали, і чинять це не зі своєї волі — до того їх примушує життя. Раніше казали: не вкради, а тепер люди думають: у такого, як сам, не вкради, а в держави можна, бо вона в нас не просто краде, а грабує. Колись казали: не убий, а тепер нам щодня торочать: ворогів треба нещадно нищити, а ворогом звуть не тільки того, хто йде проти нас війною, а й того, хто інакше думає. Колись люди боялися суду божого й кари, а тепер їм сказали, що ніякої кари й суду нема й не буде. Отже, людина, мов той пес,— батько показав на великого рудого пса, що перебігав дорогу,— вбий його — і це буде купа стерва. Тож люди й стають стервом і самі, в душі.