Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Повторіть іще тему вашої роботи,— сказав він.

— Транспіраційні функції людської думки.

Чоловічок із задоволенням тему моєї роботи записав.

— Не знаю, не знаю,— сказав він,— чи ми зможемо вам допомогти. Будемо вивчати.

— Отже, через місяць?

— Не раніше,— офіційно сказав чоловічок.

Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб принаймні не усміхнутися. Мені увіч здавалося, що цей чоловічок зійшов із сторінок одного із діккенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.

Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.

— Ти сюди ходиш? — здивувалася вона.

— Нічого дивного,— сказав я.— По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.

— А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.

— Це робить вам честь, мадмуазель.

— Хохмиш?

— Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні підручники дочитуєш?

— То ж задають,— сказала Лариса.

Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка скоїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.

— Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,— сказала вона.

— Сумний хохмач.

— Що ж тут сумного?

— А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.

— Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.

— Тому не читаєш книжок?

— Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити — що, погано?

— Отже, ти коник-стрибунець?

— Ну да! — вона зірвалася з лавки. — В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?

Ми “пострибали” в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.

— Шкода, що ти до нас не прийшов,— мовила Лариса.— Ми так казилися, що сусіди стукали в двері і батареї.

— А батькам сусіди нічого не розказали?

— Хо-хо! Крику було на цілу вулицю, хіба не чув? Але я їх налякала, бо умію їх лякати.

— Як це налякала?

— А просто. Сказала, що піду з дому і не повернуся.

— І могла б піти з дому?

— Ще й як! Мене нудить од того, які вони старі й нудні.

— Куди б пішла?

— Ну, хоча б до тебе в підвал, я ж твоя подружка.

— А скільком ти подружка?

— А-а, ревнуєш? — заплескала в долоні Лариса.— Нарешті! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

Мені стало незвідь-чому неприємно, хоч в глибині душі я знав, що вона фрондує.

— Хочеш, запрошу тебе до себе, Ларисо,— сказав я.— Вип’ємо по чашечці кави і побачиш мій барліг.

— А предки?

— Предки на роботі.

— Хочу,— сказала Лариса.— Жахливо люблю чужі барлоги.

Зайшовши до мене в кімнатку, вона ойкнула. Нелад був очевидний, вона бехнулася на канапку, а я пішов робити каву. Коли ж повернувся з димуючими філіжанками, мої розкидані книжки було охайно складено, папери також. Я жахнувся, бо в мене все було розкладено за власним порядком, а тепер безладно перемішане.

— Не знаю, як тут живеш,— сказала вона, зморщивши носика.— Дихати нічим!

— А мені здається, тут чудово,— сказав, гасячи невдоволення за той безлад, що вона вчинила.

— І оці книжки,— мовила Лариса.— Це що, в тебе пунктик? Ні, ти все-таки нудик.

— По-моєму, справжній нудик — це і є людина без пунктика,— сказав я, вручаючи їй каву.

— Думаєш? — спитала, відсьорбуючи ковток і елегантно відставляючи мізинного пальця.— Тоді ти чудик... Нє, я тут сказилася б серед цих книжок і куряви!

— Але ж, Ларисо,— сказав я,— казитися — це те, що ти любиш!

— Хм! — Вона мовчки пила каву, так само елегантно відставляючи мізинця і вряди-годи позираючи на мене величезними очима. І раптом стала надзвичайно серйозна, навіть осмутніла. Я відчув, що цей мент наповнюється якоюсь небезпекою, бо вона мене відверто чарувала, навіть мовчки провокувала, але щось у мені не пустило на це піддатися — все-таки в глибині душі я був переконаний, що вона могла бути моєю знайомою, в крайньому разі товаришкою, але не моєю дівчиною. Ще менше вона могла бути дівчиною несподівано закоханому в неї Славкові — а може, їх звести, подумалося, щоб мій приятель швидше одужав від своєї хвороби? Але вона, Лариса, збіса хитра, вона могла нутром відчути його почуття і загадково мовчати, а тільки отак по-чортівському блимати чарівницькими очима — тоді мій добрий і наївний приятель зовсім пропав би. Ні, не буду я їх зводити, хай його пристрасть пожере відчуття власної неповноцінності.