Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Твоя компашка теж буде невмита?

— Ну да. Вони взагалі не вмиваються. Первісні ж люди не вмиваються.

— Хочете перейти в стан первісних людей?

— Натурально,— сказала Лариса.— Ближче до природи... Слухай, ми вже з тобою стільки знайомі, а чому ти до мене не пристаєш? Не подобаюся?

Вона вміла мене заскочити якимсь вибриком. Я миттю почервонів.

— Хочеш, щоб до тебе приставали? — спитав я.— По-моєму, ні!

— Думаєш? А взагалі, маєш рацію. Пока!

Вона гордо піднесла кирпулю й пішла до свого парадного. Я все ще мав стуму на серці, тому дивився не на неї, а на розбуялі від барв далекі річкові береги. Відчував навіть якесь полегшення, що вона не прийде, принаймні буде легше Славкові — я ще не знав, що він не явиться. Але Лариса, дійшовши дверей, раптом повернулася.

— Я даю! — сказала вона.— Запросила до себе, а номера квартири не сказала...

— Квартира тринадцята,— сказав я.

— Звідки знаєш? — здивувалася Лариса.

— Бо це чортівське число,— мовив я.— А ти до чортів маєш сентимент.

— Ну да,— сказала Лариса.— Коли б ти не був такий нудик, я б повірила, що ти натуральний чортик — через це мене до тебе потягло. Шкода!

— Шкода чого?

— Так просто шкода! Прийдеш?

— Але ж навіщо, Ларисо?

— Як навіщо? Побацаємо! А ще поревнуєш мене. Я ж твоя подружка. Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

— А я кошмарно не люблю когось ревнувати,— мовив я.

— Ти що, бідолашка? — спитала Лариса — вела вона себе цього разу трохи нервово.

— Я — це я. Античорт із підвалу!

— Слухай,— таємниче зашепотіла Лариса.— А що, коли ми завалимося до тебе? Тоді, коли твої нудики підуть.

— Ні,— сказав я,— Знаєш, Ларисо, що я цього не хочу.

— Ти сьогодні не такий. Щось сталося?

— Бувають дні,— сказав я,— коли зміщується метацентр. У світі і в людині. В тебе такого не буває?

— Що зміщається? — підвела брівки Лариса.

— Метацентр,— сказав я.— Центр рівноваги.

— А-а, ти філософствуєш! Ну, пока! Приходь, побацаємо, і твій метацентр стане на місце.

— А як не стане?

— Тоді повернешся у свій підвал, відчиниш дверці печі, розженешся і стрибнеш у вогонь. А я одягну по тобі траур і носитиму дев’ять днів. Мені чорне личить, правда?

— Так, як і мені,— сказав я.— Коли невмитий!

— Натурально,— сказала Лариса. Вдруге звела кирпулю й подефілювала до парадного. Цього разу я за нею вслід дивився, і вона це чудово знала. Біля парадного зупинилася й помахала рукою. Я звів на привітання й свою. Смутку в мені не поменшало, недаремно я виступав в образі Байрона, але в глибині єства щось тенькнуло.

Господи,— подумав я.— Невже нас окрутив голубим мацаком синій спрут? Коли так, то я до тебе сьогодні не прийду, Ларисочко, я тебе сьогодні ревнуватиму, а може, й справді стану чортиком із підвалу. Самотнім, маленьким чортиком, який сидить біля купи чорного, як смола, і лискучого вугілля і, розширивши очі, незмигно дивиться на вогонь із печі, який колись, навпевне, його пожере...

Це був день несподіванок: мої друзі до мене не прийшли, натомість прийшов батько. Це він уперше завітав подивитися, як я працюю; спонукою, може, стало те, що він випив. Це в батька траплялося, мати з цієї нагоди скандалила, от він і відчув потяг до свого нащадка, який стримить десь у чорному підвалі чи катає забетонованою підлогою тачку, повну вугілля, а потім метає те вугілля в жерло печі.

— Робота в тебе неважна,— сказав він, роззираючись.— Може б, я попитався на фабриці, знайшли б щось чистіше?

— Ні,— сказав я.— Мені тут подобається.

— Жаль, що покинув школу.

— Ніде вона від мене не дінеться,— мовив я.— На той рік піду у вечірку.

— А те все заглухло? — спитав він, дивлячись багатозначно.

— Чому мало не заглухнути?

Батько сів на ящика, на якому проголошував свої політичні монологи Славко, очевидно, той ящик сприяв народженню критичних суджень, бо й батько заговорив про речі, яких я раніше ніколи від нього не чув.

— Бачиш... Ні, я повинен тобі це сказати... Коли вже попався на їхній гачок, вони так просто людини не покидають. А вчепляться в людину, то, як п’явки, кров з неї висмокчуть.

— А ти звідки це знаєш? — спитав я зачудовано.

Батько зітхнув — од нього повіяло хвилею перегару.

— Та вже знаю!

І отут, у підвалі, дивлячись на гогітливий, ярий і сердитий вогонь, що палахкотів у печі, він розповів мені дивовижну історію, цілком мені не звісну і тим більше цікаву, навіть загадково-захоплюючу. Виявляється, він був до війни членом партії, і з початком війни його залишили у підпіллі. Керувати підпіллям мав такий собі Шелушков, секретар Коростишівського райкому. Було визначено явочні квартири, йому видали пістолета, перед тим нашвидку навчивши з нього стріляти. Він, батько мій, чесно пішов на одну і другу квартиру, але там тільки вітер віяв, отже, ніякого підпілля тому Шелушкову організувати не вдалося. Його самого впізнали в бородатому двірнику люди із Коростишева, яким він залив сала за шкіру, і видали гестапо. Шелушкова схопили й розстріляли, отже, весь час окупації батько чекав, що до нього мають прийти зв’язківці,— так принаймні його було проінструктовано. Йому так і сказали: коли не працюватимуть явочні квартири, до нього обов’язково прийдуть і дадуть інструкції, що йому треба робити. Родину на початку війни мали вивезти, але мати виїхати не змогла й змушена була повернутися додому. Батько заробляв як міг, щоб прогодувати родину, і чекав приходу зв’язківця, так його й не дочекавшись. Під час облав тікав з дому на той бік річки й відсиджувався там у виритих водою печерках, потім повертався і знову чекав. Із визволенням Житомира його забрали в армію, і він провоював до кінця війни. У липні 1945 року він був демобілізований — і тут почалося: його тягали оті, з Миколаївської. Дорікали, що він нічого не робив у підпіллі, загрожували посадити; зрештою виключили з партії, і він з дня на день чекав арешту. Весь час його викликали на Миколаївську і нахиляли стати сексотом, тобто продавати людей. Його днями тримали на Миколаївській, потім випускали.