Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Ну, що ти мені розкажеш? — сказала Лариса, дивлячись отими відьомськими очима.

— Часом дивлюся на тебе й думаю: немає в тебе ніякої компашки, і голова в тебе, Ларисо, зовсім не капустяна — навіщо це тобі?

— То, може, не живу я і в тринадцятій квартирі? — спитала вона.

— Може, й не живеш,— сказав я.— Живеш у ластів’ячому гнізді, а вдаєш із себе зозулю.

— А зозулі тобі не подобаються?

— Ні,— сказав я, відчуваючи в душі тихий смуток.— Хіба те, що вони по-пророцькому відміряють час.

— Ох ти й нудик,— зітхнула Лариса і відставила філіжанку, бо каву вже допила.— Гаразд, спасибі, мені пора йти.

Зирнув на неї, намагаючись зустрітися очима, але вона на мене не дивилася. Поринула в себе і зовсім перестала зі мною контактувати. Очевидно, я сказав щось не так, а може, чимось її образив.

Провів її до хвіртки, і ми спробували знову наладнати жартівливу розмову. Але в нас це не вийшло. Загалом, від цієї зустрічі в мене залишився на душі приважечок, бо, здається, цієї дівчини я до кінця не розумів.

У наступне моє чергування до мене ввалилися Славко з Артуром, а через кілька хвилин, ніби хто її покликав, з’явилася й Лариса, зовсім така, як раніше,— освітила нас очима і тихо, як мишка, сіла на свого ящика. Славко уже приготувався до чергового крамольного монологу, але, побачивши Ларису, скис, знітився й замовк. Артур зирнув на нього насмішливо, очевидно, й Артурові Славко розповів свою драму, тож він поставив Ларисі очка, на що вона не зреагувала, і в нас утворилися атмосфера сонливої відстороненості, бо кожен ніби в свою ампулу зачинився. Перекидувалися незначущими фразами; нарешті Лариса встала, підійшла до вимикача і вимкнула світло; ми опинилися в червонуватій сутіні, в якій коливалися червоні блимоти від вогню в печі. Я закурив, відчуваючи дивний смутний затишок, а може, й справді часом треба саме так: менше патякати, а більше відчувати, отож хай приходять вечори, коли ми й без розмов можемо відчути оцю чудову роз’єднану єдність, коли розмова стає, ніби вогник блимотливої свічки, а кожен зачиняється в собі і поринає в безособові хвилі напівабстрактного марення, а може, щось згадує, але вуста надто стиснені чи надто розмлоєні, щоб оповісти той спогад іншим. Зрештою, річ відома: цікаве тобі зовсім не обов’язково стає цікавим іншим; отож ми, здається, й поринали в те “цікаве собі”. Славко дивився здивованим і напівпритомним поглядом на Ларису, Лариса вряди-годи позирала на мене, я ж дивився на Артура, який і на тріскучому, майже розваленому ослінці зумів затишно вмоститися й подрімував, а коли прокидався, обводив поглядом усіх нас, ніби ми були зв’язані таємницею, до якої йому не було доступу, але все одно він її чудово знав. Я курив, поширюючи навколо себе сині хвилі, і Лариса раптом обізвалася зі свого кутка:

— Дай і мені сигарету.

Артур коротко засміявся, але потягся за сигаретою і собі, по тому сидів із заплющеними очима, вряди-годи підносячи цигарку до вуст й випускаючи колечка диму. Я дав Ларисі сигарету, і вона вправно припалила її від моєї, а потім задоволено випускала дим, з усього видно, чинила так не вперше і не вдесяте. Славко у нас не курив, тож трохи здивовано розширив очі, але за мить вони в нього знову світилися в Ларисин бік, як у щасливого бовдура.

— Натрапив на одного дивака,— заговорив нарешті він, загадково всміхаючись.— Колишній учитель, а зараз пенсіонер. Власник блискучої старої української бібліотеки, але надмірно обережний. Завів мене до нього дядько, саме той, який сидів. Були вони ще до війни друзі, дядько мій погримів, а цей якось зумів чи сховатися, чи так йому долею було написано, адже й бездоганна дробильна машина часом дає збій. І ось цей чоловік у ті страшні часи, відчуваючи дамокловий меч над головою, не знищив жодної забороненої книжки, не виривав з них портретів репресованих, не видирав титулок, навіть не витирав їхніх імен і не зачорнював. Настільки любив ті книжки, що ризикував свободою, життям, спокоєм родини, адже й рідних забирали через батька. Побачили б ви, як обережно й охайно бере він книжку в руки, як при цьому ледь тремтять йому пальці, як здмухує з неї неіснуючу куряву, розгладжує зморшки на папері і говорить про них, як про живих осіб. До мене він пройнявся довірою, і не тільки тому, що мене привів дядько, а, очевидно, через ці гральні інструменти.— Він показав на костури.— До речі, калік можна вербувати на провокаторів, їм більше довіряють.

— А може, ти ним і є? — досить грубо пожартував Артур.