Крістін Генна - Соловей

— Знаєш, було б краще з’їдати по шматочку щовечора, ніж запихати в себе все й одразу. Я вже не кажу про те, що треба ділитися з іншими.

— Тітонька Ізабель каже, що ліпше бути зухвалим, ніж покірним. Каже, що коли стрибнути зі скелі, то принаймні ти летітимеш, перш ніж упасти.

— Авжеж, це схоже на Ізабель. Ти краще спитай її, як вона зламала зап’ясток, стрибаючи з дерева, на яке взагалі не мала залазити. Усе, ходімо до школи.

Надворі, на узбіччі вкритої брудною кригою дороги вони зачекали на Рейчел із дітьми й разом рушили до школи.

— У мене скінчилася кава чотири дні тому, — сказала Рейчел. — Це на випадок, якщо тобі цікаво, чому я поводжуся, наче відьма.

— Це я останнім часом дуже нестримана, — відповіла В’янн. Вона чекала, коли подруга почне їй заперечувати, але Рейчел знала В’янн досить добре, щоб зрозуміти, коли за звичайною фразою криється щось більше. — Просто… Я постійно думаю про одну річ.

Список . Вона написала його кілька тижнів тому, але нічого не сталося. Та все ж у неї на серці було тривожно.

— Антуан? Голод? Смертельний холод? — усміхнулася Рейчел. — Яка з цих дрібничок так тебе непокоїть?

Пролунав шкільний дзвоник.

— Швидше, мамо, ми спізнюємося, — сказала Софі, схопивши її за руку й тягнучи за собою.

В’янн ішла за донькою кам’яними сходами. Вона, Софі й Сара зайшли в її клас, де вже було повно учнів.

— Ви спізнилися, мадам Моріак, — усміхнувся Жилль. — За це вас потрібно покарати.

Усі почали сміятися.

В’янн зняла пальто й повісила на гачок.

— Ти, як завжди, дуже кумедний, Жиллю. Побачимо, чи ти так само жартуватимеш після тесту з правопису.

Цього разу діти застогнали, і В’янн не могла не всміхнутися від розпачливого виразу їхніх облич. Здавалося, вони такі розчаровані. Правду кажучи, у цьому холоді й темній кімнаті, де світла було так мало, що навіть тіні не могли утворитися, складно було почуватися інакше.

— Який же холодний ранок! Може, щоб розігнати кров, пограємо у квача?

Цього разу кімнату наповнив схвальний гамір. В’янн заледве встигла схопити пальто, перш ніж юрба веселих дітлахів винесла її з класу.

Вони пробули надворі лише кілька секунд, коли В’янн почула гуркіт машин, що наближалися до школи.

Діти цього не помічали і грали далі. Здається, тепер вони звертали увагу хіба що на літаки.

В’янн пішла до рогу будівлі та зазирнула за нього.

Чорний «Мерседес-Бенц» із ревом зупинився на під’їзній алеї. Крила автомобіля були прикрашені прапорцями зі свастикою, що тріпотіли від вітру. Позаду була машина французької поліції.

— Діти, — В’янн поквапилася назад на подвір’я, — ідіть-но сюди. Станьте біля мене.

З-за рогу з’явилося двоє чоловіків. Одного з них вона бачила вперше. Це був високий елегантний і майже розпещений блондин у довгому чорному шкіряному пальті й ідеально начищених чоботях. Його піднятий комір прикрашав залізний хрест. Іншого чоловіка вона знала. Він багато років працював поліцейським у Карріву. Поль Жульєр. Антуан давно казав, що він був підступним боягузом.

— Мадам Моріак, — привітався французький полісмен, офіціозно кивнувши.

Їй не подобався його погляд. Так дивились один на одного хлопці, коли збирались знущатися над слабшою дитиною.

— Вітаю, Полю.

— Ми приїхали по декого з ваших колег. Вам немає через що хвилюватися, мадам. Вас немає в списку.

Список.

— Чого вам треба від моїх колег? — спитала вона. Її голос було заледве чути, хоч діти стояли мовчки.

— Сьогодні декого з учителів буде звільнено.

— Звільнено? Але чому?

Нацистський агент махнув своєю блідою рукою, наче відганяв муху.

— Євреям, комуністам і масонам, — посміхнувся він презирливо, — більше не можна викладати в школі та працювати на державній службі чи в органах судової влади.

— Але…

Нацист кивнув французькому полісмену, вони розвернулися й удвох рушили до школи.

— Мадам Моріак? — хтось смикнув її за рукав.

— Мамо? — схлипувала Софі. — Хіба вони можуть так вчинити?

— Звісно, можуть, —відповів Жилль. — Кляті нацистські покидьки.

В’янн мала б нагримати на нього за такі слова, але вона не могла думати про щось, окрім списку, який сама склала для Бека.

В’янн боролася зі своїм сумлінням годинами. Решту дня вона й далі викладала, хоч і не пам’ятала як. Усе, про що вона могла думати, — це погляд Рейчел, коли вона виходила зі школи разом з іншими звільненими вчителями. Нарешті опівдні, хоч у школі тепер і бракувало викладачів, В’янн попросила іншого вчителя наглянути за її класом.