Крістін Генна - Соловей

Вона залізла рукою під матрац і дістала шкіряний гаманець, який їй дав Антуан. Там лишалося зовсім небагато грошей. Скоро їм доведеться жити лише на її зарплатню вчительки.

В’янн поклала гроші на місце (коли прийшли холоди, їх перераховування стало для неї одержимістю) і пішла вниз.

Тепер їм бракувало всього. Уночі труби замерзали, тож до полудня води не було. Щоб можна було вмитися, В’янн залишала повні відра біля плити й каміна. Газу й електрики бракувало, як і грошей, щоб за них платити. Вогонь на плиті був такий слабкий, що ледве можна було скип’ятити воду. Вони рідко вмикали світло.

Жінка розпалила камін, загорнулася в пухову ковдру і сіла на диван. Поруч лежала купа пряжі, яку вона одержала, розпустивши старий светр. Вона плела шарф для Софі на Різдво. Ці вранішні години — єдиний вільний час, який вона мала.

Залишившись наодинці скрипіння зі скрипучим будинку будинком, вона зосередилася на блідо-блакитній пряжі й на тому, як спиці входять у м’яке в’язання, створюючи те, чого раніше не існувало. Цей колись такий буденний ранковий ритуал заспокоював В’янн. Іноді вона згадувала, як її мама сиділа поруч і навчала: «Один сюди, два сюди, правильно… чудово…»

Або Антуана, який спускався сходами в шкарпетках і, усміхаючись, питав, що вона робить…

Антуан .

Парадні двері повільно відчинилися, впустивши всередину потік холодного повітря. Зайшла Ізабель. На ній була стара вовняна куртка Антуана, високі черевики й зав’язаний навколо голови та шиї шарф, який ховав усе, крім очей. Вона побачила В’янн і різко зупинилася.

— О, ти вже прокинулась. — Дівчина зняла шарф і повісила куртку на гачок. Без сумніву, на її обличчі можна було прочитати почуття провини. — Я перевіряла, як там кури.

В’янн перестала в’язати.

— Ти могла б і сказати мені, хто він. Хлопець, з яким ти потай зустрічаєшся.

— Хто зустрічатиметься з хлопцем у такий мороз? — Ізабель підійшла до В’янн і потягла її до вогню.

Від тепла В’янн здригнулася. До цієї миті вона не усвідомлювала, як їй холодно.

— Ти, — сказала вона і, як не дивно, усміхнулася. — Ти цілком могла б тікати в холод, щоб побачитися з хлопцем.

— Це мав би бути просто неймовірний хлопець. Може, Кларк Ґейбл.

У кімнату забігла Софі і притулилася до В’янн.

— Це так приємно, — сказала вона, простягаючи до матері свої рученята.

На якусь чудову мить В’янн забула всі турботи, а тоді знову заговорила Ізабель:

— Ну, я вже краще піду. Хочу бути першою в черзі до м’ясника.

— Спершу ти маєш щось з`їсти, — нарешті відповіла В’янн.

— Віддай мою порцію Софі, — сказала Ізабель, знову вдягаючи куртку й зав’язуючи шарф.

В’янн провела сестру до дверей, спостерігаючи, як та зникає в темряві. Потім жінка повернулася в кухню і, запаливши лампу, пішла в комору. Два роки тому тут було повно копченої шинки, банок із качиним жиром і сосисок, пляшок із шампанським оцтом, бляшанок із сардинами й банок із джемом.

А тепер тут не лишилося майже нічого, крім кавового напою з цикорію. Залишки цукру ледь укривали дно скляного контейнера, а борошно було цінніше за золото. Дякувати Богові, попри безлад, улаштований біженцями, город дав хороший урожай овочів. Вона законсервувала кожен фрукт та овоч, навіть дрібноту.

В’янн дістала шматок хліба, який от-от мав зіпсуватися.

Варене яйце і шматок тосту — не такий уже й поганий сніданок для дівчинки, хоч, звісно, могло бути й краще.

— Я хочу ще, — сказала Софі, доївши.

— Більше немає, — відповіла В’янн.

— Німці забирають усю нашу їжу, — сказала Софі, саме коли Бек, одягнений у сіро-зелену уніформу, вийшов зі своєї кімнати.

— Софі! — різко перебила В’янн.

— Так, юна леді, це правда, що ми, німецькі солдати, беремо багато їжі, яку виробляють у Франції. Але ж чоловікам, які воюють, потрібно їсти, чи не так?

— Хіба не всім потрібно їсти? — насупилася Софі.

— Так, мадемуазель. І ми, німці, не лише беремо, а й даємо щось нашим друзям. — Він засунув руку в кишеню і дістав плитку шоколаду.

— Шоколад!

— Ні, Софі, — сказала В’янн, але Бек причарував її доньку, показуючи фокус: у його вправних руках шоколадка то зникала, то знову з’являлася. Нарешті він віддав її Софі, яка, радісно пискнувши, одразу здерла з неї обгортку.

Бек підійшов до В’янн.

— Ви сьогодні… якась сумна, — тихо сказав він.

В’янн не знала, що відповісти.

Бек усміхнувся й пішов геть. Жінка почула, як його мотоцикл завівся й поїхав.

— Смачна шоколадка, — сказала Софі, облизуючи губи.