Крістін Генна - Соловей

Заради Бога. Вона знову заплакала.

Рейчел поклала руку їй на плече.

— Ми всі відчуваємо те саме, — тихо сказала вона.

Жінки почали вставати з місць одна за одною. Вони мовчки віддавали В’янн свої листівки.

— Не дозволяй їм кривдити себе, — сказала Рейчел. — Вони просто налякані.

— Я теж налякана, — відповіла В’янн.

Рейчел притисла листівку до грудей. Вона ніби намагалася торкнутись кожного міліметра цього шматка паперу. «Як тут не боятися?»

Пізніше, коли вони прийшли в Le Jardin , мотоцикл Бека з обладнаною кулеметом коляскою стояв у траві за воротами.

Рейчел повернулася до неї:

— Хочеш, ми зайдемо з тобою?

В’янн цінувала турботу, яку бачила в погляді Рейчел. Вона знала, що коли попросить про допомогу, то отримає її. Але яка саме підтримка була їй потрібна?

— Ні, дякую. Усе гаразд. Він, мабуть, просто щось забув і скоро поїде. Він тепер рідко тут буває.

— Де Ізабель?

— Хороше питання. Вона тікає щоп’ятниці ще вдосвіта. — В’янн нахилилася до подруги й прошепотіла: — Думаю, вона зустрічається з хлопцем.

— Це добре.

На це В’янн не відповіла.

— Він надішле наші листівки? — спитала Рейчел.

— Сподіваюся.

В’янн на секунду затримала погляд на Рейчел, а тоді сказала:

— Скоро дізнаємося. — Вона повела Софі в будинок. Зайшовши всередину, жінка звеліла доньці йти нагору читати. Софі вже звикла до наказів, а тому не сперечалася. В’янн намагалася відгородити її від Бека.

Він сидів у їдальні, розклавши на столі папери. Коли вона зайшла, він підвів погляд. Крапля чорнила впала з його ручки на білий аркуш.

— Мадам. Я радий, що ви повернулися.

Жінка обережно підійшла, міцно тримаючи стос листівок. Вони були зв’язані мотузкою.

— У мене тут… кілька листівок… написаних подругами… для чоловіків… але ми не знаємо, куди їх надсилати. Я сподівалася… ви допоможете нам.

Вона нервово переступала з однієї ноги на іншу.

— Звісно, мадам. Я з радістю зроблю вам цю послугу. Хоч це займе досить багато часу. — Він ввічливо встав. — Так сталося, що зараз я складаю список для свого керівництва. Вони хочуть знати імена деяких учителів вашої школи.

— О, — вигукнула вона, не знаючи, навіщо він їй це каже. Він ніколи не говорив про свою роботу. Вони взагалі мало розмовляли.

— Євреї. Комуністи. Гомосексуалісти. Масони. Свідки Єгови. Ви знаєте таких людей?

— Як ви знаєте, капітане, я католичка. Ми не говоримо про таке в школі. Я взагалі заледве знаю, хто такі гомосексуалісти й масони.

— Але ви знаєте інших.

— Я не розумію…

— Я не чітко висловився. Вибачте. Я був би дуже вам вдячний, якби ви назвали мені імена вчителів-євреїв і комуністів.

— Навіщо вам їхні імена?

— Це формальності. Ви ж знаєте нас, німців: ми любимо складати списки. — Він усміхнувся й дістав для неї стілець.

В’янн подивилася на чистий аркуш на столі, а тоді на листівки у своїй руці. Якщо Антуан отримає звістку, то, можливо, відповість. Може, вона дізнається, чи він живий.

— Це не таємна інформація, капітане. Будь-хто може назвати вам ці імена.

Він підсунувся ближче.

— Доклавши певних зусиль, мадам, я міг би дізнатися адресу вашого чоловіка й відправити йому посилку. Це було б красно?

— «Красно» — неправильне слово, капітане. Ви хотіли спитати, чи було б це добре.

Вона тягнула час. Та найгірше, що вона була впевненою, що він про це знає.

— Я дуже вдячний, що ви навчаєте мене вашої прекрасної мови. Я перепрошую. — Він простягнув їй ручку. — Не хвилюйтеся, мадам, це прості формальності.

В’янн хотіла сказати, що нічого не писатиме, але який у цьому сенс? Він із легкістю міг би дізнатися потрібні імена в місті. До того ж Бек за таку непокору міг викинути її з власного будинку. І що тоді?

Вона сіла й почала писати імена. Нарешті вона закінчила, піднявши ручку над аркушем.

— Готово, — сказала вона.

— Ви забули про вашу подругу.

— Невже?

— Так, потрібні всі імена.

Вона нервово кусала губи й дивилася на список. Раптом жінка усвідомила, що вчинила неправильно. Та, зрештою, який вона мала вибір? Він став господарем у її будинку. Що було б, якби вона не скорилася? Відчуваючи, як біль зводить її шлунок, вона повільно записала останнє ім’я.

Рейчел де Шамплейн.

Напрочуд холодного ранку наприкінці листопада В’янн прокинулася зі сльозами на щоках. Їй знову снився Антуан.

Зітхнувши, вона обережно встала з ліжка, намагаючись не розбудити Софі. В’янн спала в одязі. На ній був вовняний халат, светр з довгими рукавами, вовняні панчохи, фланелеві штани (вона підігнала Антуанові під свій розмір), в’язана шапка та рукавички. Жінка одягла зверху ще й кардиган, але їй усе одно було холодно.