Крістін Генна - Соловей

— Що сталося?

В’янн уп’яла в неї погляд. Вона хотіла бути сильною, але не могла стримати сліз, які навернулися на очі.

— Лишайся на кухні, — наказала Рейчел Сарі. — Якщо твій брат прокинеться, візьми його на руки. А ти, — звернулася вона до В’янн, — ходімо зі мною. — Вона взяла жінку під руку й повела її через маленьку вітальню до спальні.

В’янн сіла на ліжко й поглянула на подругу. Вона мовчки простягнула їй список, який дав Бек.

— Вони військовополонені, Рейчел. Антуан, Марк та інші. Вони не повернуться.

Три дні по тому, морозного суботнього ранку, В’янн стояла у своєму класі перед купкою жінок, які сиділи за партами, що були для них замалі. Вони здавалися втомленими й настороженими. Тепер ніхто не почувався спокійно, збираючись у групи. Достеменно не було відомо, які саме розмови про війну заборонені. До того ж жінки Карріву були виснаженими. Днями вони вистоювали черги за їжею, якої було обмаль. А коли не стояли в чергах, то скрізь шукали харчі або ж намагалися продати танцювальні черевики чи шовкові шарфи, щоб купити нормальну хлібину. У кутку сиділи Софі й Сара. Притулившись одна до одної, вони читали книжки.

Рейчел переклала сонне немовля з одного плеча на інше й причинила двері в клас.

— Дякую, що прийшли. Я знаю, як важко тепер робити щось, окрім найнеобхіднішого. — Жінки схвально забубоніли.

— Навіщо ми тут? — утомлено спитала мадам Фурньє.

В’янн вийшла вперед. Вона ніколи не почувалася комфортно в присутності декого з цих жінок, яким вона одразу не сподобалася, коли переїхала сюди в чотирнадцять років. Коли ж В’янн «підчепила» Антуана — найгарнішого хлопця в місті — вони почали ще більше її недолюблювати. Утім, ті дні були давно в минулому. Тепер В’янн була люб’язна з цими жінками, навчала їхніх дітей і часто навідувалася до їхніх крамниць, але колишні кривди таки залишили осад.

— Я отримала список французьких військовополонених із Карріву. Мені страшенно прикро, але мушу сказати, що ваші чоловіки — як і наші з Рейчел — у цьому списку. Мені сказали, що вони не повернуться додому.

Вона зробила паузу, очікуючи на їхню реакцію. Горе від втрати змінило обличчя навколо неї. В’янн відчувала те саме, та все одно на це було важко дивитися, і її очі знову наповнили сльози. Рейчел підійшла і взяла її за руку.

— Я маю листівки, — сказала В’янн. — Офіційні. Щоб ми могли написати своїм чоловікам.

— Де ти взяла так багато листівок? — спитала мадам Фурньє, витираючи очі.

— Вона попросила свого німця про послугу, — сказала Елен Руаль, дружина пекаря.

— Це неправда! І він не мій німець, — відповіла В'янн. — Він солдат, який реквізував мій дім. Чи, може, мені треба було віддати Le Jardin німцям? Піти й лишитися ні з чим? Вони захопили кожен будинок чи готель із вільними кімнатами. Я не одна така.

Знову почався гамір. Дехто з жінок схвально кивав, а інші хитали головами.

— Я наклала б на себе руки, перш ніж дозволити одному з них поселитися в моєму домі, — кинула Елен.

— Та невже, Елен? Ти серйозно? — спитала В’янн. — А перед тим ти вбила б своїх дітей чи викинула б їх на вулицю на поталу долі?

Елен відвернулася.

— Вони захопили мій готель, — сказала інша жінка. — Здебільшого вони поводяться як джентльмени. Хіба що трохи неохайні.

— Джентльмени!.. — немов зашипіла Елен. — Ми свині, яких готують на забій. От побачите. Свині, які відмовились боротися.

— Ти давно не приходила до мене по м’ясо, — зауважила мадам Фурньє з докором на адресу В’янн.

— Моя сестра приходить замість мене, — відповіла В’янн. Вона знала, чому вони так несхвально на неї дивляться. Вони думали, що в неї були якісь привілеї. — Я ніколи не прийму їжу чи будь-що інше від ворога.

Раптом вона знову відчула себе школяркою, до якої чіпляються популярні дівчата.

— В’янн намагається допомогти, — сказала Рейчел досить різко, щоб змусити всіх замовкнути. Вона взяла листівки й почала роздавати їх присутнім.

В’янн сіла і подивилася на свою чисту листівку.

Почувши скрегіт олівців, вона й сама почала писати.

Мій любий Антуане!

Із нами все гаразд. Софі росте, і хоч цього літа в нас багато клопотів, ми знайшли час, щоб побути біля річки. Ми думаємо про тебе з кожним подихом і молимося, щоб ти вцілів. Не хвилюйся за нас і повертайся додому.

Я кохаю тебе, Антуане.

Її почерк був такий дрібний, що вона переживала, чи зможе він його розібрати.

І чи отримає він листівку.

І чи він узагалі ще живий.