Крістін Генна - Соловей

— Тобі потрібно просити пробачення не в мене, В’янн.

В’янн відчувала їдкий глибокий сором. Як вона могла бути такою дурепою? І як, в ім’я всього святого, їй тепер усе виправити? Вона поглянула на годинник. Уроки скоро скінчаться.

— Іди до школи, — сказала В’янн. — Забери Софі й Сару та приведи додому. Я маю дещо зробити.

— Що б це не було, сподіваюся, ти добре подумала.

— Іди, — утомлено повторила В’янн.

Каплиця Святої Жанни була маленькою кам’яною норманською церквою на околиці міста. У її середньовічних стінах та за нею був розташований монастир сестер святого Йосипа — черниць, які опікувалися сирітським притулком і школою.

В’янн зайшла в церкву. Її кроки по холодній кам’яній підлозі відбивалися луною, а дихання перетворювалося на пару. Вона зняла рукавички й опустила кінчики пальців у крижану святу воду. Жінка перехрестилася й пішла до порожньої лави. Ставши навколінки, вона заплющила очі й схилила голову в молитві.

Їй було потрібне напуття і прощення, але вперше в житті вона не могла дібрати слів для молитви. Як можна було пробачити такий дурний і безглуздий вчинок?

Бог побачить її провину та страх і засудить її. Жінка опустила складені руки й знову сіла на дерев’яну лаву.

— В’янн Моріак, це ти?

Настоятелька Марія-Тереза підійшла й сіла поруч із В’янн.

Вона чекала, поки В’янн заговорить. У них завжди так було. Уперше, коли В’янн прийшла до матінки по пораду, їй було шістнадцять, і вона була вагітною. Саме паніматка підтримала її, коли батько назвав її своєю ганьбою. Саме вона поспіхом спланувала весілля та вмовила тата В’янн віддати їй з Антуаном Le Jardin . Матінка казала В’янн, що дитя — це завжди диво, і що молоде кохання все витримає.

— Ви знаєте, що в моєму домі живе німецький солдат? — нарешті озвалася В’янн.

— Вони живуть у всіх великих будинках і готелях.

— Він спитав мене, хто з учителів нашої школи єврей, комуніст і масон.

— І ти йому сказала.

— Ізабель каже, що я дурепа. Хіба не так?

— Ти не дурепа, В’янн. — Вона поглянула на жінку. — Твоя сестра квапиться із судженнями. Наскільки я пам’ятаю, вона завжди була такою.

— Я постійно питаю себе, чи дізналися б вони ці імена без моєї допомоги.

— Вони звільнили євреїв по всьому місту. Хіба ти не знаєш? Мсьє Пенуар більше не керівник поштового відділення, суддя Браяс також утратив посаду. Я отримала звістку з Парижа. Директорку коледжу Севіньє змусили звільнитися, як і всіх євреїв, які співали в Паризькій опері. Можливо, їм потрібна була твоя допомога, а може, й ні. Хоча, звісно ж, вони дізналися б потрібні імена і без тебе, — сказала матінка ніжним і водночас суворим тоном. — Але тепер важливо не це.

— Про що ви?

— Думаю, на цій війні нам доведеться зазирнути глибоко в себе. Ідеться про нас, а не про них.

Сльози застелили очі В’янн.

— Я не знаю, що робити. Антуан завжди про все дбав. Вермахт і гестапо — це для мене занадто.

— Не думай про них. Думай про те, хто ти. Про те, на які жертви ти готова йти, а що тебе зламає.

— Це все ламає мене. Я мала б бути, як Ізабель. Вона така впевнена в усьому. На цій війні для неї є лише чорне й біле. Її ніщо не лякає.

— Ізабель теж зіткнеться з кризою віри. Як і всі ми. Я була тут під час Великої війни. Я знаю, що найважче лише починається. Ти маєш бути сильною.

— Завдяки вірі в Бога.

— Так, звісно, але не лише завдяки вірі. Боюся, молитов і віри буде замало. Дорога праведності часто небезпечна. Будь готовою, В’янн. Це лише перше випробування. Зроби з нього висновки. — Матінка нахилилася до В’янн та обійняла її. В’янн притулилась обличчям до її вовняного одягу.

Після цього їй стало трохи краще.

Настоятелька встала, взяла В’янн за руку й допомогла їй підвестися.

— Може, цього тижня знайдеш час провідати дітей і провести для них урок? Їм сподобалося, як ти вчила їх малювати. Ти ж знаєш, тепер вони недоїдають. Але, хвалити Бога, у сестер чудовий сад. Козяче молоко й сир — це справжній дарунок небес. Утім…

— Так, — сказала В’янн. Усі мусили затягувати паски, але особливо складно це було для дітей.

— Ти не сама і не все від тебе залежить, — мовила паніматка тихо. — Проси про допомогу, коли ти її потребуєш, і сама допомагай, коли можеш. Думаю, саме так потрібно служити Господові, один одному й собі в такі тяжкі часи, як тепер.

«Не все від тебе залежить».

Дорогою додому В’янн думала про слова настоятельки.

Віра завжди допомагала їй. Коли мама почала кашляти, а тоді кашель посилився в страшні напади, після яких на хустинці лишалися краплини крові, В’янн почала молити Бога про все. Про допомогу. Про напуття. Про спосіб обдурити смерть, яка вже стояла на порозі. У чотирнадцять років вона пообіцяла Богові зробити будь-що за порятунок своєї матері. Коли її молитви лишилися без відповіді, вона знову звернулася до Господа й попросила дати їй сили впоратися зі своєю самотністю, байдужістю, мовчазною злістю, нападами люті п’яного батька й істериками Ізабель, яка вимагала постійної уваги.