Крістін Генна - Соловей

— Вони розстрілюють звичайних французів нізащо? — сказала вона.

— Не переймайтеся, мадемуазель. Ці попередження не для таких прекрасних жінок, як ви.

Ізабель втупила погляд у чоловіка. Він був гіршим за німців — француз, який чинив таке з власним народом. Тому вона й ненавиділа режим Віші. Яка користь від самоврядування для половини Франції, якщо люди перетворюються на нацистських маріонеток?

— Вам зле, мадемуазель?

Такий уважний. Такий турботливий. Цікаво, що він зробив би, якби вона назвала його зрадником і плюнула в обличчя? Вона стисла кулаки в рукавичках.

— Усе гаразд, дякую.

Дівчина бачила, як він переходить вулицю. Упевнено, виструнчившись. Його кашкет рівно сидів на короткому каштановому волоссі. Німецькі солдати в кафе тепло його привітали, поплескали по спині і всадили посередині.

Ізабель з огидою відвернулася.

А тоді вона побачила його: сріблястий велосипед, що стояв попід стіною біля кафе. Одного погляду стало, аби вона уявила собі, як це могло полегшити їй життя і біль, якби вона могла їздити на ньому в місто щодня.

Зазвичай велосипед мали б охороняти солдати в кафе, але цього темного засніженого ранку нікого з них надворі не було.

«Не роби цього».

Її серце почало шалено калатати, а долоні в рукавицях спітніли. Дівчина роззирнулась. Жінки в черзі по м’ясо не бачили нічого навколо й навіть не дивилися одна на одну. Вікна кафе навпроти замерзли, а чоловіки всередині були лише розмитими силуетами.

Такі самовпевнені.

«А дехто з них був одним із нас», — подумала вона з гіркотою.

Раптом усе, що ледве її стримувало, розчинилося. Вона міцно стисла кошик і пошкутильгала вкритою ожеледицею бруківкою. Тієї миті світ навколо ніби затьмарився, а час зупинився. Вона чула власне дихання, бачила хмарки пари перед собою. Будівлі перетворилися на величезні білі брили, а сніг засліплював її, аж поки вона не побачила блискуче срібне кермо і два чорні колеса.

Вона знала, що зробити це можна в єдиний спосіб. Швидко. Не озираючись і не зупиняючись.

Десь загавкав собака. Голосно грюкнули двері.

Ізабель досі йшла. Від велосипеда її відділяло п’ять кроків.

Чотири.

Три.

Два.

Ізабель ступила на тротуар, схопила велосипед і стрибнула на нього. Дівчина їхала вулицею, а велосипед бряжчав на кожній вибоїні. Звернувши за ріг, вона мало не впала, але все-таки втрималася і поквапилася в напрямку головної вулиці.

Усе, вона повернула в провулок, злізла з велосипеда й постукала у двері. Чотири рази.

Вони повільно відчинилися. Побачивши її, Генрі насупився.

Ізабель зайшла всередину.

У маленькій кімнаті ледь жевріло світло. Єдина лампа стояла на старому дерев’яному столі. Тут був лише Генрі. Він робив ковбасу з м’яса й жиру. З гаків на стіні звисали цілі кружальця ковбас. У кімнаті пахло м’ясом, кров’ю і тютюновим димом. Вона затягла за собою велосипед і зачинила двері.

— Ну, привіт, — сказав він, витираючи руки рушником. — Хіба в нас запланована зустріч?

— Ні.

Він зиркнув на неї.

— Це не твій велосипед.

— Я вкрала його, — відповіла вона. — Просто в них з-під носа.

— Це велосипед Алана Дешампа. Принаймні був його. Коли почалася окупація, він кинув усе і поїхав з родиною в Ліон. — Він підійшов ближче. — Нещодавно я бачив, як солдат СС їздив на ньому містом.

— СС? — ентузіазм Ізабель згас. Про солдатів СС та їхню жорстокість ходили жахливі чутки. Вочевидь, їй варто було спершу подумати…

Він підійшов ще ближче. Так близько, що вона відчувала тепло його тіла.

Ізабель ще ніколи не лишалася з ним наодинці. Так близько. Вона вперше помітила, що його очі, не карі і не зелені, а швидше каро-сірі, нагадували їй туман глибоко в лісі. Вона побачила шрам на його брові. Це міг бути наслідок жахливої рани, яку недбало зашили. Їй раптом стало цікаво, яке життя привело його сюди і змусило стати комуністом. Він був щонайменше на десять років старшим за неї, але часом здавався навіть старішим, ніби пережив якусь серйозну втрату.

— Доведеться його перефарбувати, — сказав Генрі.

— У мене немає фарби.

— У мене є.

— Ти не міг би…

— Поцілунок, — відповів він.

— Поцілунок? — повторила вона повільно. До війни вона сприймала такі речі як належне. Чоловіки завжди жадали її. Вона хотіла повернути це відчуття, пофліртувати з Генрі, однак від самої думки про це чомусь ставало сумно й трохи ніяково, ніби тепер поцілунки не означали нічого, а флірт — ще менше.