Крістін Генна - Соловей

Побачивши їх, Ізабель згадала розповідь В’янн про те, що Гітлер скоїв самогубство, а Берлін оточений і скоро впаде.

Невже це правда? Невже війна скінчилася? Вона не знала, не могла згадати. Цими днями в її свідомості панував справжній безлад.

Ізабель пошкандибала до дороги, не одразу усвідомивши, що вона боса (її побили б за загублені черевики). Однак вона не зупинялася. Тремтячи, кашляючи, витираючи мокре від дощу обличчя, вона пройшла повз розбомблений аеродром, який тепер зайняли військові Альянсу.

— Ізабель!

Вона озирнулася, відкашлюючи кров на долоню. Тепер вона тремтіла від холоду. Її сукня наскрізь промокла.

— Що ти тут робиш? — спитала В’янн. — І де твоє взуття? У тебе тиф і пневмонія, а ти вийшла під дощ, — В’янн зняла пальто й накинула на плечі Ізабель.

— Війна скінчилася?

— Ми вчора про це говорили, пам’ятаєш?

Через дощ Ізабель погано бачила. Краплі стікали по її спині. Вона глибоко вдихнула і відчула сльози на очах.

Не плач . Вона знала, що це важливо, але не пам’ятала чому.

— Ізабель, ти хвора.

— Ґаетан обіцяв знайти мене, коли скінчиться війна, — прошепотіла вона. — Я маю повернутися в Париж, щоб він міг знайти мене.

— Якщо він шукатиме тебе, то прийде сюди.

Ізабель не зрозуміла. Вона похитала головою.

— Він був тут, пам’ятаєш? Після Тура. Він привів тебе додому.

Мій соловей, я привів тебе додому .

— Він більше не вважатиме мене привабливою, — марно спробувала всміхнутися Ізабель.

В’янн обійняла Ізабель і ніжно розвернула її.

— Ми напишемо йому листа.

— Я не знаю, куди його надсилати, — сказала Ізабель, притулившись до сестри.

Як вони дісталися дому? Вона не знала. Вона невиразно пам’ятала, як Антуан відніс її сходами нагору, поцілував у чоло, як Софі принесла гарячий бульйон, але якоїсь миті вона, мабуть, заснула, бо, отямившись наступного разу, зрозуміла, що настала ніч.

В’янн спала в кріслі біля вікна.

Ізабель закашляла.

В’янн одразу схопилася на ноги й поправила Ізабель подушки. Вона занурила ганчірку в миску, а тоді поклала на чоло Ізабель.

— Хочеш ще бульйону?

— Господи, ні.

— Ти нічого не їси.

— Воно в мені не затримується.

В’янн підтягла крісло ближче до ліжка. Вона торкнулася гарячої вологої щоки Ізабель та зазирнула в її порожні очі.

— Я щось для тебе маю, — В’янн встала і вийшла з кімнати. За кілька секунд вона повернулася з жовтим конвертом і простягнула його Ізабель. — Це нам. Від тата. Він був тут, перш ніж вирушив до Жиро.

— Справді? Він сказав тобі, що хоче здатися, аби мене врятувати?

В’янн кивнула і віддала Ізабель листа.

Її ім’я розпливалося перед очима. Погане харчування зіпсувало зір.

— Можеш прочитати?

В’янн відкрила конверт, дістала лист і почала читати.

Любі Ізабель і В’янн!

Те, що я роблю зараз, я роблю зі спокійною душею. Я шкодую не через свою смерть, а про своє життя. Я шкодую, що не був вам батьком.

Я міг би виправдовуватись. Мовляв, мене зламала війна, я багато пиячив, не міг жити без вашої матері. Але це все не має значення.

Ізабель, я згадав, як ти вперше втекла до мене. Ти сама дісталася Парижа. Ти просто хотіла, щоб тебе любили. А коли я побачив тебе на платформі, то просто відвернувся.

Як я міг не бачити, що ви із В’янн — мій скарб?

Пробачте мені, донечки, за все. І знайте, що я люблю вас усім своїм зраненим серцем.

Ізабель заплющила очі та відкинулася на подушках. Усе життя вона чекала на ці слова, на його любов. А тепер відчувала лише втрату. Вони не віддавали один одному свою любов, коли мали час, а тоді їхній час збіг.

— Бережи Софі, Антуана та немовля, В’янн. Любов — така непевна штука.

— Не роби цього, — сказала В’янн.

— Чого?

— Не прощайся. Ти одужаєш, розшукаєш Ґаетана, ви одружитеся і будете тут, коли народиться моє дитя.

Ізабель зітхнула і заплющила очі.

— Це було б чудово.

За тиждень Ізабель сиділа в кріслі на задньому подвір’ї, закутана у дві ковдри та плед. Травневе сонце гріло її, але вона все одно тремтіла від холоду. Софі сиділа на траві біля неї й читала їй книгу. Її небога намагалася різними голосами читати репліки персонажів. Іноді, хоч як погано почувалася Ізабель, це викликало в неї усмішку і навіть сміх.

Антуан намагався змайструвати колиску з того, що В'янн не встигла спалити під час війни. Усі знали, що В’янн скоро народить. Вона рухалася повільно і завжди трималася за поперек.

Із заплющеними очима Ізабель насолоджувалась цим звичайним днем. Десь далеко лунали церковні дзвони. Останній тиждень їх було чути постійно. Дзвін ознаменовував закінчення війни.