Крістін Генна - Соловей

— Мамо! Мамо!

Авто зникло, а вони ще кілька хвилин чули його крик.

— Проживи хороше життя, Арі де Шамплейн, — сказала В’янн.

Ізабель стояла виструнчившись, як мала робити це під час переклички. Якщо вона втратить свідомість і впаде, її відшмагають чи навіть гірше.

Ні. Це не перекличка. Вона була в Парижі, у лікарняній палаті.

Чекала на щось. На когось.

Мішлін у фойє розмовляла з працівниками Червоного Хреста і журналістами. Ізабель чекала на неї.

Двері відчинилися.

— Ізабель, — сказала Мішлін обурено, — тобі не можна вставати.

— Я боюся, що помру, якщо ляжу, — відповіла Ізабель. А може, лишень подумала.

Як і Ізабель, Мішлін була худою, мов сірник. Тазові кістки стирчали під її сукнею. Вона була майже лисою. Лише місцями стирчало волосся. Брів у неї теж не було. Шкіра на шиї та руках була вкрита відкритими ранами.

— Ходімо, — сказала Мішлін. Вона вивела Ізабель із кімнати, і вони пішли крізь дивний натовп мовчазних, одягнених у ганчір'я порятованих невільників, які ледь пересували ноги, та їхніх галасливих заплаканих родичів, які шукали своїх близьких. Повз журналістів, які про щось розпитували. Нарешті вони дісталися тихої кімнати, де в кріслах сиділи інші колишні в’язні таборів.

Ізабель присіла і слухняно склала руки на колінах. Її легені палали при кожному подиху, а голова пульсувала від болю.

— Час тобі їхати додому, — сказала Мішлін.

Ізабель поглянула на неї порожніми очима.

— Хочеш, я поїду з тобою?

Вона повільно змигнула очима, змушуючи себе думати. Головний біль засліпляв її.

— Куди мені їхати?

— У Карріву. Зустрінешся із сестрою. Вона чекає на тебе.

— Правда?

— Твій потяг рушає за сорок хвилин. А мій — за годину.

— Як нам тепер повертатися? — наважилася спитати Ізабель. Вона говорила майже пошепки.

— Нам дуже пощастило, — відповіла Мішлін, й Ізабель кивнула.

Мішлін допомогла дівчині підвестися.

Разом вони дошкутильгали до чорного входу лікарні. На вцілілих чекали машини й вантажівки Червоного Хреста, щоб відвезти їх на залізничну станцію. Чекаючи на свою чергу, вони притулилися одна до одної, як робили це безліч разів за останні роки — у вагонах для худоби чи в чергах по їжу.

Молода жінка в уніформі Червоного Хреста зайшла в кімнати з блокнотом.

— Розіньйоль?

Ізабель підняла свої спітнілі долоні та притулила їх до зморшкуватого обличчя Мішлін.

— Я любила тебе, Мішлін Бабіну, — мовила вона ніжно й поцілувала жінку в сухі губи.

— Не говори про себе в минулому часі.

— Але я і є минулий час. Дівчина, якою я була…

— Вона нікуди не поділася, Ізабель. Вона хвора, змучена, але вона не може зникнути безслідно. Вона мала лев’яче серце.

— Тепер ти говориш у минулому часі, — правду кажучи, Ізабель узагалі не пам’ятала тієї дівчини, яка без роздумів долучилася до руху Опору. Дівчини, яка бездумно привела пілота у квартиру свого батька, а іншого — у сарай сестри. Дівчини, яка пішки переходила Піренеї та закохалася під час втечі з Парижа.

— Ми вижили, — сказала Мішлін.

За останній тиждень Ізабель багато разів чула ці слова. Ми вижили. Коли американці з’явилися, щоб звільнити табір, ці слова були на вустах у кожного в’язня. Тоді Ізабель відчула справжнє полегшення. Після побоїв, холоду, приниження, хвороб, примусових походів на морозі вона вижила.

Однак тепер вона не знала, яким далі буде її життя. Вона не могла знову стати тією, ким була, але як їй рухатися далі? Вона востаннє помахала Мішлін на прощання й сіла в машину Червоного Хреста.

Пізніше, у потязі, вона прикидалася, що не помічає, як люди витріщаються на неї. Вона намагалася сидіти рівно, але не могла, тож притулила голову до вікна.

Вона заплющила очі й миттєво заснула. У гарячці їй знову примарився вагон для худоби, заплакані діти та жінки, які відчайдушно намагаються їх заспокоїти… а тоді двері відчинилися, і вона побачила собак…

Здригнувшись, Ізабель прокинулася. Вона була такою дезорієнтованою, що їй знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що вона в безпеці. Дівчина торкнулася чола зовнішнім боком долоні. Гарячка повернулася.

За дві години потяг прибув до Карріву.

Вижила. Але чому вона нічого не відчувала?

Ізабель підвелася і, долаючи біль у ногах, пошкандибала з вагона. Коли вона ступила на платформу, її знову почав душити кашель. Вона нахилилася, відкашлюючи кров у долоню. Коли дівчина знову змогла дихати, то спробувала випростатись. Вона почувалася спустошеною. І старою.