Крістін Генна - Соловей

Софі раптом замовкла на півслові.

— Читай далі, — сказала Ізабель, чи, можливо, їй лише здалося, що вона вимовила це вголос.

— Ізабель, — покликала її сестра багатозначним тоном.

Вона підняла голову. В’янн стояла поруч. Її рудувате волосся було сховане під старим капелюшком без крисів.

— До тебе прийшли.

— Скажи лікарю, що зі мною все гаразд.

— Це не лікар, — усміхнулася В’янн. — Це Ґаетан.

Ізабель здалося, що її серце вистрибнуло з грудей. Вона спробувала встати, але одразу впала на крісло. В’янн допомогла їй підвестися, однак вона все одно не могла поворухнутися. Як їй дивитися на нього? Вона — лисий скелет без брів, кількох зубів та нігтів. Вона торкнулася голови, не одразу згадавши, що в неї немає волосся, яке можна було б запхнути за вуха.

В’янн поцілувала її в щоку.

— Ти прекрасна, — сказала вона.

Ізабель повільно повернулася. Він стояв у дверях. У нього був жахливий вигляд: він схуд, утратив волосся і свою енергійність. Але це не мало значення. Він був тут .

Він дошкутильгав до неї та обійняв.

Вона простягла свої тремтливі руки й схопила його в обійми. Уперше за останні дні, тижні, рік її серце ожило. Він на мить відступив на крок назад і поглянув на неї: кохання в його очах умить змело всі біди. Це знову були вони — Ґаетан та Ізабель, двоє, що закохалися один в одного у світі, охопленому війною.

— Ти така ж прекрасна, якою я тебе запам’ятав, — сказав він, і вона по-справжньому засміялася, а тоді заплакала. Вона витирала очі, почуваючись дурепою, але сльози все одно текли по обличчю. Нарешті вона виплакувала все — біль, втрати, страх і гнів. Плакала через війну та все, що вона з ними зробила, через зло, якого вона зазнала, через весь той жах, крізь який їй довелося пройти, аби вижити.

— Не плач.

Як вона могла не плакати? Їм знадобиться ціле життя, щоб розповісти один одному правду.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона, згадавши, як казала ці слова раніше. Тоді вона була такою молодою.

— Я теж тебе кохаю, — відповів він, і його голос зірвався. — З першої миті, як тебе побачив. Я думав, що захищаю тебе, не кажучи цього. Якби ж я знав…

Наскільки ж крихке життя, наскільки вразливі вони.

Кохання.

Це був початок і кінець усього. Фундамент. Байдуже, що вона зламана, потворна і хвора. Він кохав її, а вона — його. Усе життя вона хотіла, щоб люди любили її. І тепер вона знала, що насправді має значення. Вона була благословенна коханням.

Тато. Мама. Софі.

Антуан. Мішлін. Анук. Генрі.

Ґаетан.

В’янн.

Вона глянула на сестру і згадала, як мама казала, що одного дня вони стануть найкращими подругами. Що час поєднає їхні долі.

В’янн кивнула. Вона теж плакала, тримаючи руку на животі.

«Не забувай мене», — подумала Ізабель. Якби ж вона мала сили сказати це вголос.

У салоні літака вмикається світло.

Я чую, як вмикається система оповіщення. Вона попереджає, що ми починаємо посадку в Парижі.

Жульєн нахиляється і пристібає мій пасок безпеки. Перевіряє, чи все гаразд.

— Як воно, знову бути в Парижі, мамо?

Я не знаю, що відповісти.

За кілька годин поруч зі мною лунає телефонний дзвінок.

Ще сонна, я беру слухавку.

— Алло?

— Мамо, ти поспала?

— Так.

— Уже третя. О котрій ти збираєшся на зустріч?

— Прогуляймося спершу Парижем. Я буду готова за годину.

— Я зайду по тебе.

Я встаю з ліжка завбільшки із штат Небраска й іду до мармурової ванної. Приємний теплий душ приводить мене до тями, і я остаточно прокидаюся. Сівши перед трюмо з великим овальним дзеркалом з підсвіткою й поглянувши на своє обличчя, я раптом усвідомлюю.

Я вдома.

Не має значення, що я громадянка Америки і що провела більшу частину свого життя в Сполучених Штатах. Я вдома.

Я старанно роблю макіяж. Потім збираю сиве волосся в пучок. Мої руки не перестають тремтіти. У дзеркалі я бачу елегантну літню жінку з оксамитовою шкірою, блідо-рожевими губами і тривогою в очах.

Це найкраще, на що я здатна.

Відійшовши від дзеркала, я дістаю із шафи білі зимові штани та светр, які привезла із собою. Мабуть, із кольором я прогадала. Я не думала про це, коли збирала речі.

Коли з’являється Жульєн, я вже готова йти.

Він веде мене коридором, наче я сліпа та немічна. Ми минаємо вишукане фойє готелю й виходимо під чарівні весняні промені паризького сонця.

Він просить швейцара впіймати таксі, та я наполягаю на своєму: