Крістін Генна - Соловей

— Ми підемо на зустріч пішки.

Він насуплюється.

— Але ж це на острові Сіте.

Я здригаюся від його вимови, але це моя провина.

Швейцар усміхається.

— Мій син любить карти, — кажу я. — І він ще ніколи не був у Парижі.

Чоловік киває.

— Це далеко, мамо, — починає Жульєн. — А ти…

— Стара? — усміхаюсь я. — А ще я француженка.

— Ти на підборах.

— Я француженка, — повторюю я.

Жульєн дивиться на швейцара, який розводить руками і каже:

— Нічого не вдієш, мсьє.

— Гаразд, — здається Жульєн. — Ходімо.

Я беру його під руку і на якусь мить, коли ми ступаємо на тротуар, знову почуваюся молодою. Повз нас, сигналячи, проносяться машини. Хлопці ганяють на скейтбордах, оминаючи туристів та місцевих мешканців. Повітря наповнене запахами каштанового цвіту, свіжого хліба, кориці, бензину й вихлопних газів. Ці аромати завжди нагадуватимуть мені про Париж.

Праворуч я бачу одну з улюблених кондитерських моєї матері. Згадую, як вона купувала мені тістечка.

— Мамо?

Я всміхаюся йому.

— Ходімо, — кажу я владно, затягуючи його в маленьку крамницю. Я стаю в кінці довгої черги.

— Я думав, ти не любиш тістечок.

Я не звертаю уваги й роздивляюсь вітрину з різнобарвною смакотою.

Коли підходить моя черга, я купую два тістечка — кокосове та малинове. Дістаю з торбинки кокосове і даю Жульєну.

Ми знову на вулиці. Ідемо. Він відкушує шматочок і застигає.

— Нічого собі, — каже за хвилину. А тоді знову: — Оце так.

Я всміхаюся. Кожен пам’ятає свій смак Парижа. Цей буде його.

Облизавши пальці й викинувши торбинку, він знову бере мене під руку.

Біля охайного маленького бістро над Сеною я кажу:

— Випиймо вина.

Лише п’ята година. Саме час для цього.

Ми сідаємо на терасі, під навісом із розквітлих каштанів.

На протилежному боці вулиці, вздовж річки, стоять зелені кіоски, де продається все — від картин до старих номерів «Vogue» і брелоків у вигляді Ейфелевої вежі.

Ми їмо картоплю фрі з паперового пакетика і сьорбаємо вино. Один келих переходить в інший. Спускаються сутінки.

Я й забула, як швидко в Парижі летить час. Попри весь гамір, місто занурює людей у стан спокою. У Парижі можна отак просто посидіти з келихом вина.

Уздовж Сени вмикаються ліхтарі й починають світитися вікна квартир.

— Уже сьома, — каже Жульєн. Він постійно стежить за часом. Такий американець. Не може просто сидіти й нічого не робити.

Я киваю, і він сплачує рахунок. Щойно ми встаємо, на наші місця сідає гарно вбрана пара: обоє палять цигарки.

Під руку з Жульєном ми йдемо до Пон-Неф, найстарішого мосту через Сену. Під ним розташований острів Сіте, який раніше був серцем Парижа. Собор Паризької Богоматері з височенними білими стінами нагадує гігантського хижого птаха, що розкинув прекрасні крила. Світло ліхтарів, що стоять над водою вздовж берега, відбивається в Сені, скидаючись на золоту корону, що виринає з хвилі.

— Неперевершено, — каже Жульєн. І це щира правда.

Ми повільно йдемо цим неймовірним мостом, збудованим понад чотириста років тому. На іншому боці, де височіє готичний Нотр-Дам, вуличний торговець зачиняє свою ятку.

Жульєн зупиняється і бере в руки сувенір — антикварну снігову кулю. Він трусить її, і сніг усередині починає кружляти навколо мініатюрної Ейфелевої вежі.

Я дивлюся на крихітні білі сніжинки. Знаю, що вони несправжні, але вони нагадують мені жахливі зими, коли ми ходили в дірявих черевиках, загорталися в газети й натягали на себе все, що мали.

— Мамо? Ти тремтиш.

— Ми спізнюємося, — кажу я. Жульєн кладе кулю, і ми йдемо далі, повз натовп біля собору.

Готель розташований на бічній вулиці. Поруч із ним — Готель-Дьє, найстаріша лікарня Парижа.

— Мені страшно, — кажу я несподівано для самої себе. Я багато років цього не визнавала, хоч часто саме так почувалася. Чотири місяці тому, коли мені сказали, що рак повернувся, я плакала від страху в душі, поки не скінчилася тепла вода.

— Ми не мусимо туди йти, — мовить він.

— Мусимо, — відповідаю я.

Крок за кроком я рухаюся далі, поки не потрапляю у фойє, де спеціальний знак спрямовує нас до бальної зали на четвертому поверсі.

Коли ми виходимо з ліфта, я чую, як чоловік щось говорить у мікрофон, який посилює та водночас спотворює його голос. У коридорі стоїть стіл із бейджами. Це нагадує мені старе розважальне телешоу «Концентрація». Більшості бейджів уже немає, але підписаний моїм ім’ям на місці.

Я впізнаю ім’я на бейджі під моїм, і моє серце стискається. Я беру бейдж і чіпляю на груди, але не відводжу погляд від іншого імені. Я беру той бейдж і дивлюся на нього.